Проживши з чоловіком майже тридцять років, Надія ніколи не контролювала його, довіряла, і він ніколи не давав приводу для занепокоєння. Просто останнім часом, вона відчуває, що Сергій до неї охолов, немає вже колишньої теплоти у стосунках, чоловік часто йде з дому подихати свіжим повітрям один, або посидіти з вудкою на річці.
Надія два роки, як на пенсії, має подругу Віру, іноді вони зустрічаються, найчастіше, коли Сергій на роботі, зазвичай Віра запрошує до себе на чай. Подруга живе у своєму будинку неподалік, тут у неї приватний сектор, поряд річка, ліс, тихо та добре. Надія довіряє подрузі, розповідає, що стосунки з чоловіком змінилися, і списує все на вік, все ж таки їм під шістдесят, і тридцять років спільного життя даються взнаки:
— Старіємо, вже не той вік, він втомлюється на роботі.
А Віра заспокоює подругу:
— Не хвилюйся, чоловік у тебе хороший, працює, допомагає тобі та дітям. У наш час добрих та сімейних чоловіків мало. Та в житті буває всяке.
Надія розуміла, начебто й немає приводу для занепокоєння, але все одно на душі чомусь було тривожно.
Жінка зібралася на тиждень до доньки та онуків, вони живуть за містом за двадцять кілометрів, Сергій відвіз її на машині, а сам повернувся додому бо в нього робота. Надія забула всі свої сумніви та страхи, їй не давали нудьгувати рідні. Чоловік приїхав за нею в суботу, бо мав вихідний, Надія почала поратися по господарству, готувати їжу та прати. Чоловік скучив, Надія це відчула і заспокоїлася.
Минув деякий час, Сергій все частіше йшов кудись погуляти, сьогодні субота, і після обіду він сказав:
— Піду на річку, посиджу з вудками, щось я втомився, відпочину.
— Але ж ми з тобою збиралися проїхатися по магазинах, потрібно купити продукти, — сказала дружина.
Чоловік глянув на неї:
— Давай перенесемо це на завтра, — і пішов.
Надія вимила посуд, вийшла на двір, треба прополоти пару грядок, а ближче до вечора полити. Коли закінчила справи, вирішила сходити до Віри, бо їй чомусь стало сумно одній:
— Піду відведу душу, поговоримо, може й полегшає, бо сумно якось.
Телефонувати подрузі не стала, бо знала, що вона завжди вдома. Надія увійшла до неї на подвір’я, постукала у двері, а двері виявилися відчиненими, вона зайшла до будинку, а там тиша, зазирнула на кухню, на столі недопита пляшка напівсолодкого, два келихи, залишки їжі. Надія ще здивувалася, начебто не свято, мабуть, хтось приходив у гості. В цей час із кімнати вибігла Віра, на ходу поправляючи халат:
— Ой, Надю, це ти? А як увійшла?
— Привіт, Вірочко, вибач, що я не зателефонувала і прийшла без запрошення. Ти що не знала, що у тебе незамкнені двері. Віра здивувалася:
— Як не замкнені? Нічого собі, забула, мабуть.
Надія зрозуміла, що Віра не одна:
— Вибач, що я не вчасно. Жінка вже зібралася йти, бо їй стало дуже незручно, що вона потурбувала подругу, і раптом її погляд впав на сорочку—поло, блакитного кольору, як у її Сергія, він сьогодні пішов у ній, а в кутку стояли його вудки. Вона не могла помилитись, це його сорочка з коротким рукавом, Надія сама подарувала її чоловікові і обидві вудки точно належали йому.
Жінка зрозуміла з ким у подруги романтичний вечір і їй стало чомусь соромно, у неї взагалі не виникло бажання з’ясовувати стосунки. А Віра дивилася на неї спокійно, прямо в очі, навіть не зніяковіла:
— Так, подруго, я зайнята, ти вже вибач, не зможу з тобою поспілкуватись, вислухати.
Надія попросила:
— Віро, налий мені того, що залишилося в пляшці і я піду. А та здивувалася, подруга ніколи не пила, але налила їй трохи. Надія випила, поставила келих на стіл, розвернулася і вийшла з будинку.
Тепер у неї все склалося
Надія в п’ятдесят сім років зіткнулася зі невірністю чоловіка та подруги, вона не пам’ятала, як дійшла до дому, і лягла на диван, її смуток огорнув всю її душу. Вона не могла зрозуміти, коли у них все почалося, скільки часу триває, обидва поводяться так, ніби між ними нічого немає. Недарма чоловік часто прогулювався один, і, нібито, йшов рибалити на річку, тепер у неї все склалося, і Віра вихваляючи Сергія, приспала її пильність: «Чоловік у тебе гарний».
Сергій прийшов додому, коли Надія вже лягла в ліжко, він зазирнув у спальню, вона вдала, що спить. Вранці Надія прокинулася з твердим рішенням, нікому нічого не казати. Сергій допитувався:
— Надю, та що з тобою, мовчиш, сумна, чи не занедужала? Але дружина хитала головою, все гаразд. Подрузі вона теж нічого не сказала, і вирішила, що товаришуватиме з нею, як і раніше.
Надія найбільше у світі боялася самотності, боялася втратити чоловіка, боялася зруйнувати сім’ю. Вона вирішила залишити все, як є, нехай ходить до подруги, нехай подруга вдає, що нічого не трапилося, а Надія все витримає. Вона попросила чоловіка відвезти її на тиждень до дочки за місто, там вона заспокоїться. Дочці теж нічого не сказала, хоч та помітила, що маму щось турбує, вона переживає, довго сидить і дивиться в одну точку.
Відтоді минуло більше п’яти років, Надія вже давно змирилася зі своїм становищем, і робить вигляд, що нічого не знає і навіть не здогадується. Так само дружить із Вірою, вони так само удвох п’ють чай, тільки Надія вже не скаржиться на холодні стосунки із чоловіком. Останнім часом вона помітила, що він припинив ходити на прогулянки, більше сидить удома.
Життя складне і багатогранне, і знайти вихід із низки життєвих ситуацій неймовірно складно, всі люди різні. Ось Надія пішла таким шляхом — переступила через невірність чоловіка і подруги, вдала, що все в порядку, а в душі в неї відтоді чорнота і порожнеча. Чоловік раніше дивувався, що дружина до нього охолола, а зараз уже звик, живуть, як сусіди.
А Надія думає:
— Що було б, якби я тоді не змовчала? Мабуть, жила б на самоті.
Жінка не розуміє, що в цій ситуації, навіть живучи з чоловіком під одним дахом, вона все одно самотня. Не кожна жінка так зможе.
Фото ілюстративне.
