fbpx
Історії з життя
Жінка ж все життя тут прожила. А доньки подумали, подумали, і придумали ще краще: продати батьківську квартиру, а мама влітку буде жити на дачі, а потім гостюватиме у дочок по черзі, по місяцю. Так буде краще! Нікому не важко і всі раді. Умовили вони матір на таку авантюру. Гроші від квартири поділили, свої житлові умови покращили і почалося

Чотири роки тому я возила своїх дівчат в музичну школу. Поки вони займалися я встигала пробігтися по магазинах.

І ось одного разу, був сильний дощ, бажання йти кудись у мене не було і я вирішила почекати у фойє. Зручно сіла в куточку, дістала телефон, але тут мене покликала вахтер. Я навіть, чесно кажучи, й не знаю, як правильно називається її посада, та це не важливо. То була літня жінка, (потім вона мені сказала, що їй 70 років) відзначала хто прийшов, пішов, видавала ключі, а вкінці робочого дня мила підлогу.

Ну так от, сидить вона, нікого немає, уроки йдуть, тихо, їй мабуть нудно і вона вирішила зі мною поговорити. Просто так.

Більше говорила вона, їй хотілося розповісти, що вона зробила на дачі за вихідні, як багато всього висадила і т.д. і т.п. Потрібно було підтримати розмову, і я запитала: чи вона живе на дачі одна і чи не далеко звідти на роботу їздити. Після моїх запитань жінка якось змінилася в обличчі, і я зрозуміла, що зачепила її за живе. Я абсолютно чужа їй людина, однак їй раптом захотілося мені розповісти свою історію.

Чоловіка не стало десять років тому. Дві дочки з сім’ями жили окремо. Спілкувалися добре. Жінка жила в трикімнатній квартирі в старому будинку. Що їй одній робити у великій квартирі? Дочки пропонують її продати і купити матері однокімнатну. А вона й згодна, тільки хоче, щоб квартира була в цьому ж районі.

Жінка ж все життя тут прожила. А доньки подумали, подумали, і придумали ще краще: продати батьківську квартиру, а мама влітку буде жити на дачі, а потім гостюватиме у дочок по черзі, по місяцю. Так буде краще! Нікому не важко і всі раді. Умовили вони матір на таку авантюру. Гроші від квартири поділили, свої житлові умови покращили і почалося. У обох трикімнатні. В одній кімнаті — діти, в іншій—дочка з чоловіком, а у вітальні поєднаній з кухнею, в куточку, на диванчику й живе ця жінка. Вранці всі там снідають, бо комусь потрібно йти на роботу, а комусь в школу, а вона виходить, що мусить там спати. «Мамо, ну ми зараз підемо і ти виспишся».

Кімната прохідна, там же ж стоїть і телевізор. Вони допізна щось дивляться і звичайно ж не те, що вона любить. Вдень не прилягти, тільки коли нікого немає вдома. Речі в валізі, так і переїжджає з ним, як жабка мандрівниця. Свого нічого немає. Ні, звичайно у неї є свій диванчик, красива чашка, подарована онуками, зубна щітка. Але це не те. Загубилося щось пам’ятне, пішло разом з домом.

Була б у неї хоча б своя кімната. Нехай маленька, але своя. От захоче вона намазати ноги кремом, або ж настоянкою, а всім відразу «смердить». Хоче вона посеред ночі попити чаю і телевізор подивитися, ну не спиться їй — безсоння, а їй незручно, всі ж сплять, їм на роботу, в школу. І так день у день. І так вже три роки.

Ось власне тому вона і переїжджає на дачу вже в квітні, і живе до жовтня. Тому що там їй добре. Доньки приїжджають на дачу рідко і довго там не затримуються. Вона і працювати влаштувалася для того, щоб вдома перебувати менше. Та й гроші збирає, щоб у санаторій поїхати. Ось так і живе. Сама винна, треба було думати. Зараз вже нічого не виправиш. А їй так набридло таке життя, вічно в гостях. І вона вже всім теж набридла. Жінка це відчуває і дуже боїться занедужати. Це ж стільки незручностей вона всім заподіє.

А зараз діти ще дещо придумали. Знайшли якогось самотнього діда. Недужого, якому потрібен догляд і хочуть її з ним познайомити, для того, щоб жінка пішла до нього жити. Навіщо їй це? Коли зовсім втратить сили, то буде жити на дачі ще й цілу зиму. Добре, що хоч дачу доньки не продали. Хотіли продати, та покупець не знайшовся.

Продзвенів дзвоник. Діти почали виходити з класів. Жінка зітхнула, наче з полегшенням. А може і справді їй стало легше від своєї розповіді. Від таких історій завжди стискається серце.

Мимоволі всі історії за участі людей похилого віку приміряєш на себе. А як би ти вчинив? Згадала, що коли мої дочки були маленькими, то іноді сперечалися: «Коли мама буде старенькою, то буде жити зі мною!», А інша дочка казала: «Ні зі мною, я її більше люблю!» «Ні, я більше люблю!» І потім обидві плакали через те, що не змогли мене поділити.

Та насправді, не дай Боже опинитися ось у такій складній ситуації і набриднути власним дітям. Поки є сили встояти на ногах і при своєму розумі, треба жити окремо, чи хоча б в окремій кімнаті, де ти сама собі господиня і нікому не заважаєш.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page