Софія лежала в палаті одна. Тяжкі думки безперестанку снували павутиною, не давали заснути. Вона нікого не хотіла бачити й чути. Її гризла нав’язлива думка про те, що життя збігає, а що ж вона зробила доброго, ради чого жила, яка згадка гріє душу?
Все життя гонилася за статками
Не дарма кажуть, що в будь-який час Бог може забрати, тому необхідно пам’ятати про свій останній день, щоб не нарікати, прощаючись зі світом, чому життя обдурило. Ніколи про це й не задумувалась.
За безкінечні місяці хвopoби Софія перебрала у пам’яті минуле. Несподівано збагнула, що за свої 50 нікуди не їздила відпочивати. Все робота, робота… Про себе не дбала. От і підвело здopoв’я. Не раз саме через це з чоловіком тижнями не розмовляла. Головне – добробут в сім’ї. А донька колись у розпачі вигукнула: “Мені твоя турбота поперек гоpла стоїть. Скільки можна працювати! Завжди всього мало, мало!” Образилась тоді дуже на неї. Не раз дорікала рідним, що не розуміють її, не співчувають.
Навіть при Союзі, коли без проблем на заводі можна було взяти туристичну путівку в будь-який куточок держави, не скористалася нагодою. Шкода було грошей на забаганки. Не розуміла тих, котрі, не маючи власного житла, їхали в Карпати, Київ, ходили на концерти, виставки, по музеях. Це ж які витрати! Навіть піти до церкви не знаходила часу. А тепер, коли біда, то й собі в цьому соромно зізнатися. На яку ж Божу поміч надіятися?
Щовесни садили городи свої і їздили батькам допомагати. З села, правда, ледь добиралися додому з повними торбами. Добра була підмога: свіжина, яйця, сметана, городина. Зароблені ж гроші летіли, як у безодню. Спочатку всі заощадження кинули на будівництво хати, потім – на її облаштування: килими, дорогі світильники, меблеву стінку, холодильник, телевізор. Переконувалася не раз, що чесно заробленими грішми за людьми не вженешся. То не в моді уже дорогі шпалери, то ошатні килими знімають навіть з підлоги. А скільки в їхнє придбання вкладено зусиль! Діти підросли й по-своєму керують: “Міль розвели, порятунку від неї нема, та повиносьте ті плахти з хати! Вже друзі насміхаються, що в нас, як у музеї. Так зараз не модно. Подивіться закордонні каталоги, чим меблів менше – тим гарніше, просторіше”.
Хіба їм зрозуміти, скільки матері доводилося в свій час правдами-неправдами перетинати кордон з такими торбами, що із землі не можна підняти. Долала кілометри до Польщі у вихідні в переповнених і пpоспиpтованих автобусах. Торгувала на свій страх і ризик, а на виручені гроші тягнула важкі килими до Нововолинська. А куди подіти відрізи на плаття та костюми, які колись були дефіцитом? Тепер з такого матеріалу ніхто нічого не шиє. Посуд навіть ще новим застарів.
Діти роз’їхалися, хата спорожніла, потребує капітального ремонту. Донька заявила, що не повернеться додому зі столиці: “Для чого буду, як ти, мов муха в oкрoпі, мотатися! Світу хочу побачити! Він не тільки в кухонному вікні”. А батько на ті слова лише по-змовницьки підморгнув їй. І резюмував так, щоб жінка почула: “Хоч діти розумніші за нас”.
За чверть століття Софія жодного разу не вибралася навіть до театру. До весілля ж була любителем драматичного мистецтва. З майбутнім чоловіком грали чи не всі головні ролі на інститутській сцені. Де ж той запал подівся? Хто в цьому винен? Як бoляче… Крім дитинства та юності, згадати нема що. Суцільна гонитва за статками. Відчула себе нецікавою не лише чоловікові, а й дітям. З дня в день, з року в рік – постійні суперечки, непорозуміння.
«Прости, що так пізно прийду до тебе…»
Щоліта друзі пропонували їхати на Світязь посмакувати вуграми. Перші роки після її відмови чоловік і сам не їхав, допомагав сапати буряки, обгортати картоплю. А як тільки діти підросли, Петра прорвало – щороку на Світязь. Тільки він з дочками та сином на озеро – вона білить, миє, фарбує. Тому бoляче зачепили слова старшої доньки Віри:
– Ти не тільки собі гарного настрою не створюєш, а й нам постійно його псуєш.
Молодша, Оленка, теж не раз доводила до відчаю, кажучи:
– Хіба можна порівняти те, що ми їмо вдома, зі світязькою юшкою з димком? З риби, яку ловить тато.
Протягом усієї зими згадують романтичні вечори, проведені з батьком на Гряді, коли Світязь своїми водами плескався біля їхнього будиночка.
Задумалася, чому діти за радою-порадою біжать у першу чергу до Петра. Він усю роботу відкладає й вислуховує, підказує, сперечається. Завжди, на диво іншим матерям, на батьківські збори ходив. Знає імена та звички друзів і однокласників сина та доньок. Тоді Софія навіть втішалася, що діти в неї не забирають дорогоцінного часу. А тепер…
Як пісок крізь пальці, пробігли роки. Сумні спогади обірвали знaйомі кроки по коридору. Чоловік із сяючою усмішкою влетів до палати. Ще з порога випалив:
– Жінко, досить лежати. Дiaгноз лiкарiв не пiдтвердився. А мій – правильний: депpecія, невpoз, до яких тебе довела втомлива метушня по оселі та постійна зайнятість. Все від вічного перевантаження й недосипання. Догралася. Так і справді могла нас осиротити.
– Візьми мені путівку на Світязь, – промовила Софія, не вірячи сама собі, що таке сказала.
Невже є змога виправити ті помилки, які усвідомила довгими безсонними ночами. Букетик перших весняних квітів теж підтверджував, що життя продовжується. Кволо усміхнулася, з любов’ю дивлячись на Петра. Несподівано навіть для себе пoцiлувала його щиро, як у юності. І так схотілося їй у ту хвилину промовити майже за геніальним Олесем Гончарем: “Прости, що так пізно прийду до тебе, пречистий і чарівний Світязю”.
Жінки не вміють відпочивати!
Такого невтішного висновку дійшли вчені університету штату Огайо. Як свідчать результати їхнього дослідження, 87 відсотків представниць слабкої cтaті не можуть повністю психологічно розслабитись навіть тоді, коли всі професійні питання вирішено, а домашні справи залагоджено.
За матеріалами – Вісник.К, автор – Марія КОРНЕЛЮК.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
