Жила та й жила я з чоловіком, не було коли задумуватися, що правильно, що ні, часу не було, бо ввесь час треба було щось встигнути доробити, кудись побігти, щось дістати

А тут якось все зупинилося і я наче від сну прокинулася, коли чоловік гукнув мене звично:

– Галю, води подай!

Федір вчора був, як і завжди, з друзями в гаражі, прийшов пізно і завалився на диван спати. Зазвичай, я кладу воду біля нього і біжу на роботу, в школу, садок… А тепер нема куди бігти, бо діти виросли і роз’їхалися, а онуків ще нема.

Лишився лише Федір, але чому?

Я отак в задумі пішла на роботу, колеги помітили мій настрій і вже й розпитують, що сталося. А я й не знаю, як пояснити, що двадцять років подавала чоловікові склянку води, а сьогодні ні. І не можу собі пояснити, чому всі ці роки подавала.

Ввечері зателефонувала подрузі.

– Олю, треба поговорити.

– А що сталося?

– Розумієш, я не знаю для чого мені Федір.

– Ну, подруго, я сама всі ці роки тобі таке питання задаю.

– Справді? А я й не чула.

– Так.

– То ти не знаєш, для чого він мені?

– Ні.

Стала думати. Зарплату чоловік приносив непогану, але я так само заробляю, на пару тисяч менше, проте, як порахувати, скільки на Федя витрачаю, то не знаю чи й вигідно.

Батько з нього теж ніякий, не знав з якого боку в школу заходити, а про садок і мовчу. Раз привів дитину в чужій курточці додому, ну хоч нашу дитину.

Господар. Ой, аби він щось в квартирі зробив, то треба такий стіл накрити, як на майстрів, що хату перекривають, та все подавати та під руки не дивитися і мовчати.

Як чоловік – вже й забула для чого він мені. Ну, хоч за дітей дякую, бо гарні вийшли і люблять мене без міри.

То, видно, чоловік він непоганий.

Живе собі та й живе. Дуже друзів любить та пильнує аби їх не образити, тому як тільки вони його кличуть на рибалку, в гараж, на підмогу, то він забуває про все на світі і біжить до них.

А я все тримаю – і чистоту, і порядок, і щоб їсти що було, і стакан води біля ліжка.

– Ти, Галю, не захворіла, – раптом чую голос чоловіка.

– Та ні, а що?

– Та ти якась не така, як завжди.

– Так, Федю, бо бачу, що ти такий як завжди, а я вже цього не хочу. Втомилася, розумієш?

– І що думаєш робити?

– Думаю, що тобі треба в друзів пожити, ти ж їм за життя стільки добра зробив: Олегові дачу поміг будувати, Вікторові машину безкоштовно ремонтуєш, Василю завжди позичаєш, Миколу за свій рахунок на рибалку возиш… Хтось та тебе візьме на кілька днів побути.

Чоловік не повірив, що я серйозно налаштована, але вирішив таки до друзів передзвонити. Олег сказав, що на дачі теща, тому ніяк, Віктор сказав, що дружина не дозволяє, Василь не міг, бо у них квартира маленька і скрута, в Миколи щось з телефоном – поганий зв’язок.

– То, що чоловіче, все наше життя ти пильнував друзів, а тепер як вони тобі віддячили?

– І що мені робити?, – закліпав очима чоловік.

– Думаю, ти маєш навчитися бути мені чоловіком, бо інакше для чого й надалі так жити?

Наче погодився. Але знаєте, що було найважче? Всі його друзі почали з нього кпити, що він за мою спідницю вчепився. Ніхто з них не згадав, що не допоміг йому в скрутну хвилину, адже всі мали що сказати про зміну в його пріоритетах.

І саме це стало тим, що переконало чоловіка – не з тими він все життя дружив, краще йому було дружити зі мною, а ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page