Моя сусідка Ганнуся не раз говорила мені, що любить усе красиве. Милуючись квітами, кущами, деревами, які росли на нашій вулиці, дівчинка цитувала Достоєвського. «Краса врятує світ», – подорослівши, казала Ганна, коли насіяла біля хати безліч квітів, а в кімнати і веранду придбала вишукані вазони.
Агрономка за освітою, вона в тому добре розумілася. Крім того, дівчина вдалася ще й до рукотворної краси: вишила серветки, скатертини й рушники.
Батьки не могли натішитися нею: добра, весела, працелюбна, гарний приклад для двох молодших сестричок-школярок.
Та найстаршій заміж уже пора, щоб не облишилася в дівках, а вона така перебірлива, жоден із залицяльників не сподобався. І хлопцям нічого не бракує, і з родин порядних, а вона про них позаочі: той рудий, той кирпатий, той затовстий, той замалий, той худий, як тріска…
«Краси на тарілці не крають», – кажуть їй рідні, але даремно, не переконають.
Тільки я знала причину, так як мені одній Ганнуся довіряла свої дівочі мрії: чоловік у неї має бути красивий, неодмінно красивий, щоб і діти у них були красиві, хлопчик і дівчинка, на два роки молодша, щоб старший братик її захищав.
Вона за свого благовірного так дбатиме, щоб і одяг у нього був в ідеальному стані, модний, випрасуваний, щоб зачіска була стильна, щоб парфуми дорогі.
Словом, щоб він цвів і приємно пахнув. Якщо заглядатимуться на нього інші жінки, то вона не проти, не ревнуватиме. І сама біля нього буде такою доглянутою та елегантною, щоб усі захоплено казали: «Яка гарна пара!».
Собою Ганна не була задоволена, дещо в зовнішності своїй вона, якби могла, змінила б: ніс тонший, вії довші, брови густіші, губи повніші.
Залишалося дбати за красу шкіри обличчя, тому крем від засмаги завжди під рукою, бо ж в полі працює, маски з ягід, меду, словом, всього, що достатньо в селі.
Молодші сестри сміялися, що для неї краще не поласувати молодим огірочком з городу та полуницею з грядки, а на обличчя накласти.
Косметику, парфуми дівчина вибирала тільки дорогі. І не дивно, що виглядала вона, як кінозірка з обложок модних журналів.
За віком Ганнуся мені в дочки годилася, але своїми дівочими таємницями ділилася чомусь тільки зі мною, хоч у неї були подруги, але, певне, не дуже її розуміли, батьки були надто практичні, сестри ще малолітні, а я завжди готова була вислухати і зберегти її секрети, про свою молодість розказати, дати поради, якщо вона про це просила.
Тож цього разу Анничка призналася мені, що закохалася в одного хлопця, який запрошував її до танцю, проводив додому. Він якраз той, що відповідає її мріям, але вона сумнівається, що так само сильно закоханий, як вона. Я також сумнівалася, і ось чому.
До заміжжя я мешкала в сусідстві з родиною Ганнусиного хлопця Івана, добре знала їх з дитинства, між нами були добросусідські відносини.
В молодого подружжя майбутніх Іванкових батьків рік за роком народжувалися дівчатка, чоловік дуже хотів сина, щоб успадкував його прізвище, відоме в Україні завдяки славним предкам-меценатам. Але дружина почала скаржитися на слабке здоров’я, тому про третю дитину вже й не задумувалися.
Підростали такі гарненькі донечки, що батьки не могли натішитися своїми кралями. А тут ще й дружина відчула, що втретє стане мамою. Тоді вже з’явилася ультразвукова апаратура – і видала сюрприз: чекаємо хлопчика. Сім’я на сьомому небі, чоловік дружину буквально на руках носить.
Іванко народився вчасно, здоровенький такий хлопчик, спокійний, веселий і красивий. Всі його бавлять, з рук на руки переходить, то матуся попестить, то татко пригорне, то сестрички, як із живою лялькою, пограються.
Та якби ж у житті тільки радість буяла, переважно впереміш буває: то цвіте, то зів’яне. Так і в них. Коли в мами знов із серцем почалися проблеми, не встигла навіть старшій вінок поблагословити, але востаннє благала донечок опікуватися Іванком.
Та сестри, хоч обидві вже заміжні, не те що опікувалися братом, вони його так розбалували, що слово тата для нього нічого не значило, допомоги батькові від нього ніякої. Сестри жаліли його, що йому ще так мама потрібна, а він уже напівсирота, казали, що вони матері слова дали підтримувати братика, що заскоро ще йому важку роботу виконувати.
Тож чоловічого виховання з боку батька, згорьованого втратою дружини, вічно заклопотаного господаркою, майже не було, а жіноче – виростило самозакоханого Нарциса. То я про це прямо сказала Ганнусі, бо мені було дуже шкода цієї щирої і довірливої дівчини. А їй було байдуже: «Нарцис то й нарцис, я його, красунчика, також балувати буду, – сказала з викликом, – думала, ви порадите, як завоювати принца такій Попелюшці, як я». «Жаль, що ти не усвідомлюєш, що принцесою є якраз ти», – такі були мої слова, але вони не торкалися розуму дівчини, на жаль.
Завойовувати красеня Іванка довго не довелося: стежина до його серця була звільнена: дівчата давно розкусили цього самозакоханого легіня і не відповідали на його залицяння, тож він, відчуваючи тільки прихильність Ганнусі, просто, без романтичної церемонії зі ставанням на коліно, запропонував їй вийти за нього. Дівчину це не бентежило, вся романтика почнеться після весілля, вона зуміє розтопити його крижане серце.
Жили молодята в його батьків. Свекор ніби ожив: моторна, жвава невістка перетворювала їхнє обійстя в райський куточок: на підвіконнях вазони, на іконах рушники, на подвір’ї квіти.
Вранці свекор пив духмяний трав’яний чай, заварений невісткою, і ласував пиріжками з яблуками. Вона крутилася, як білка в колесі, але син ні в чому їй не допомагав, мовляв, то все, жіноче, та й важку фізичну роботу більше на батька перекладав.
Подруги казали Ганнусі: «Хоч Іван твій не дуже до роботи рветься, але свекруха не наглядатиме».
Помилялися! Хоч нема серед живих Іванової мами, зате є сестри – ще ті свекрухи, щодня як не одна, то друга навідується, щось винюхували, випитували, як там їхній братик одружений, чи не підкаблучником став у неї. Вони ще перед весіллям носами крутили, не знати якої невістки бажаючи для їхнього принца, а тут проста агрономка.
Ганнуся стала прозрівати: Івана ласкою і затишком не змінити, навчений для себе жити, він сприймає все як належне, подай йому, зроби для нього, а сам палець об палець не вдарить. У селі після державної роботи ще й в підсобному господарстві є чим зайнятися, але він каже, що йому нічого не потрібне, ні корова, ні кури.
«Продавайте все й відчепіться від мене», – каже він татові й дружині. Молода жінка надіялася, що народження первістка щось змінить, але за рік подружжя нове життя під серцем так і не зачалося. Вона почала їздити на обстеження в різні медичні центри, і скрізь висновок лікарів збігався – вона здорова.
Розмова з чоловіком нічого не дала: дітей нема, то й нема, чим погано, а я обстежуватися не буду.
Мені так не вистачало спілкування з Ганнусею, цією щирою, наївною дівчиною. Вона тепер проживала далеко від мене. Натомість почали забігати її сестрички-школярки допомогти їм з домашнім завданням.
Цього разу я, не витримавши, таки сказала, що скучаю за Ганнусею, то середня сестра якраз і розповіла про все це, а наймолодша сказала: «А знаєте, пані Олю, в школі ми читаємо «Скарб» Стороженка. Так ось Ганнусин Іван і є той пещений Павлусь із оповідання. Мені стало вкрай сумно. Чим все це закінчиться: молода, енергійна, сучасна жінка і пещений, байдужий, безвідповідальний чоловік – як можуть ужитися під одним дахом?!
Фото: Olesia Oleksandrivna.
