— Привіт, Олено, — сказала незнайома жінка. — Я розумію, що зараз зруйную твоє життя, але ти повинна знати правду. Я — кохана Сергія.
На мить мені здалося, що земля зникла під ногами. Я стиснула телефон у руці так сильно, що майже відчула, як болять пальці. Кілька секунд я не могла нічого відповісти. Кожне слово цієї жінки пронизувало мене наскрізь. Вона розповіла про їхні стосунки, як довго це триває і що Сергій обіцяв залишити мене заради неї.
Я слухала, не знаючи, що робити. Невже це правда? Як я не помічала нічого? Наш шлюб завжди здавався ідеальним. Ми разом пройшли через стільки випробувань, у нас є донька, і він був для мене всім. І тепер, раптом, усе це зникає.
Коли вона закінчила, я поклала слухавку. Мене охопив гнів, подив, розпач. Але замість того, щоб дати волю емоціям, я почала чекати Сергія. Я хотіла почути це від нього. Хочу почути правду, як би важко це не було.
Того вечора, коли він нарешті прийшов додому, я зустріла його в коридорі. Мої очі, мабуть, відразу видали мої емоції, бо він зупинився і поглянув на мене з тривогою.
— Що сталося? — запитав він.
— Ти когось маєш? — запитала я прямо, не в силах більше стримуватися.
Сергій змінився на обличчі. Я чекала, що він почне просити пробачення, стане пояснювати, що це було помилкою, що він заплутався. Я насправді сподівалася, що він буде благати мене пробачити. Але натомість його реакція мене вразила.
— Так, — спокійно відповів він. — Але ти сама в цьому винна.
Я мовчала, не вірячи власним вухам.
— Ти перестала бути цікавою, Олено, — продовжив він, дивлячись на мене так, ніби пояснював щось елементарне. — Ти більше не та жінка, з якою я одружився. Ми застрягли в рутині, ти постійно зайнята донькою чи домом. Я не відчуваю того, що відчував раніше.
Його слова вражали мене з неймовірною силою. Виявляється, це я була винна в тому, що він пішов до іншої. Моя рішучість та гнів зростали з кожною секундою. Я більше не могла слухати ці звинувачення. Після короткої, але важкої розмови, я зібрала свої речі, зібрала Марійку і поїхала до мами.
Мама зустріла мене з обіймами й підтримкою. Вона, як і завжди, була поруч у найскладніші моменти мого життя. Але замість того, щоб підтримати моє бажання розлучитися, вона почала давати інші поради.
— Олено, можливо, варто спробувати пробачити його? — сказала вона. — Це ж був лише момент слабкості. Зрештою, він же тебе не залишив, не кинув сім’ю. Батько теж колись святим не був, але я пробачила його заради тебе.
Я сиділа, слухаючи мамині слова, і відчувала, як гнів наростає всередині. Я знала, що мама хоче лише кращого для мене, але як можна забути таку поведінку? Чи могла б я довіряти Сергію після всього? Він не просто мав стосунки на стороні, він ще й звинуватив мене у своїй зраді. Невже я мала пробачити це лише тому, що він не кинув нас відразу?
Минуло чотири місяці, і за цей час Сергій жодного разу не зателефонував. Я вчилася жити без нього, хоча це було важко. Марійка питала про тата, і я намагалася пояснити їй, що поки він зайнятий. Серце стискалося від кожного її запитання.
І ось, одного дня, телефон все ж задзвонив. Це був Сергій.
— Привіт, — його голос був слабким і хриплим. — Я занедужав. Застуда. Мені дуже погано. Може, ти приїдеш? Привезеш щось поїсти?
Я була вражена. Чотири місяці він не проявляв жодної уваги до мене чи доньки, і тепер, коли йому стало зле, він згадав про нас. Я вагалася. Що робити? Мама, почувши розмову, сказала:
— Оленко, поїдь до нього. Візьми їжу, привези йому. Це може стати кроком до примирення.
Але в ту мить я зрозуміла одну просту річ. Сергій не дзвонив, щоб попросити вибачення чи повернути мене. Він дзвонив, бо йому було погано. Він потребував мене тільки тоді, коли йому було важко, коли не міг обійтися без допомоги. І це мене вразило.
Мама продовжувала нагадувати про своє рішення пробачити батька після його невірності. Вона говорила, що сім’я важлива, що потрібно вміти прощати, і що я теж маю задуматися про Марійку, яка потребує батька. Але замість того, щоб слухати мамині поради, я відчула, що більше не хочу повторювати її помилки. Я не хочу, щоб моя донька росла в сім’ї, де така “слабкість” прощаються тільки через страх залишитися самій. Я не хочу, щоб вона бачила, що можна бути з людиною, яка ставить себе вище за сім’ю.
Зрештою, я зрозуміла, що мої вагання були безпідставними. Сергій не заслужив мого прощення, бо він навіть не просив його. Він просто дзвонив, коли йому стало зле. Це не привід пробачати. Це просто ще одне підтвердження того, що він думає лише про себе.
Тож я запитую вас: чи правильно я думаю? Чи правильно, що не поїхала до нього? Чи варто прощати людину, яка зраджує тебе, а потім ще й звинувачує у своїй зраді?
