Звичайно, що я відчувала, що не так просто Віталій вернувся, відчувала. Але ж за ці п’ять років я так собі нікого й не знайшла, та й діти у нас спільні, а те все між нами колотила переважно свекруха. Якби вона мала мудрість, а я терпіння, то з нашого шлюбу могло щось вийти.
Але вона була певна, що її син вартує кращого, а я вмію лише дітей на світ приводити. Тому вона так мені допекла, що я зібрала дітей і сумки та подалася до матері. Думала, що Віталій прийде по мене, що ми переїдемо на орендовану квартиру, але він тальки писав аби я помирилася з його мамою і тоді все буде чудово.
Я б помирилася. Але …
Розумієте, ми йшли до неї жити з тією умовою, що назбираємо на свою квартиру. Але як ми могли назбирати на квартиру, коли свекруха захотіла автономне опалення, далі ванну зробити, бо діти в ній мають митися, далі ремонт на кухні, бо нам всім треба. А далі в усіх інших кімнатах, бо то вже не файно, все має бути однакове.
І так всі наші гроші пішли на ремонти і ми й гривні не назбирали. А додайте сюди двоє дітей, то ми жили від зарплати до зарплати. І одного дня свекруха мені висловила претензію, що вона платить за комуналку.
– Живеш на всьому готовому і хоч би раз одумалася комуналку сплатити, а то все я та й я.
Я не змовчала і сказала, що моя комуналка, то світильник у її спальні за сім тисяч гривень, бо «їй сподобався».
І так слово за слово, і я вже зібрала речі та переїхала до мами. В неї точно нам буде дешевше. Віталій за мню не пішов.
– Ну ти чого? Та вже маємо квартиру, ремонт хороший, та й маму на старості треба буде доглядати.
– Їй ще до пенсії два роки, про яку старість ти кажеш?
Отож, лишилася я без нічого, але мені батьки дуже допомагали, а далі я поїхала за кордон і заробила на квартиру.
Вже й світлини виставила на своїй сторінці, і, видно, Віталій це побачив, чи свекруха. І от почав писати, що треба зустрітися, бо він все осмислив і був не правий.
Звичайно, що я вирішила дати йому шанс, хоч і мала сумніви щодо того, чи він поведеться гідно.
Запросила я його на вечерю, дітей попередила, що батько буде. Вони поставилися до цього нормально, Віталій брав їх до себе і свекруха теж не була проти того аби онуки час від часу у них жили.
І ось чоловік прийшов з порожніми руками… Ні тобі квітів, ні тобі морозива дітям, ось вже подаруночок готовий переступив через поріг.
Він і за заміжжя не дарував мені подарунки чи квіти, бо наче ми збирали на квартиру, економили, але зараз?
Далі дивлюся, після вечері пішов перед телевізором сидіти, діти щось до нього, а він каже, що хоче відпочити після вечері, бо дуже ситно наївся. Звичайно, що я зі столу поки зібрала, посуд перемила, то вже й ніч. Моститься він у нас ночувати.
– А ти не зашидвко?, – питаю я його.
– Слухай, таксі зараз таке дороге, ми й так свої люди.
– Е, ні, чоловіче, вже ти наївся задурно, то так і буде, але на більше не надійся. Двері отам.
– Слухай, я прийшов перепрошувати!
– А я не бачу перепрошень. Ти просто прийшов і це дуже мало, може, мама твоя й досі тобі розказує, який ти подарунок долі для неї, але для мене це вже давно не так. Тому або ти мамин синочок, або ти чоловік, зробиш висновки. Тоді телефонуй.
І не телефонує, уявляєте. Сміх та й годі. Зате свекруха й мамі моїй телефонувала і родичам всім, як то мені корона на голові засвітилася. І що поробиш?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
