Але наша ситуація не про те, скільки ще тягнути, а про те, що скоро не буде де мені й жити з таким зятем.
Донька у мене Марта єдина, так вже сталося, хоч я хотіла ще дітей. все ми для неї з чоловіком робили і старали, леліяли та вчили. Весілля зробили пишне, як вона хотіла і стали вони у нас жити, адже недавно чоловік звів хату, навіть втішився.
– Це добре, Юлю, що Марта веде до нас зятя, доведемо хату до ладу і перейдемо за рік у неї жити.
Лишалося всього небагато: опалення та електрика, стіни пошпаклювати, підлогу постелити і стелі натягнути.
На це стільки ж грошей треба, як на саму будову, але вже можна все робити полегки, а тим більше, що така підмога з боку зятя буде, що й на майстрів тратитися не треба.
Ми того хлопчину аж так і не знали, бо він жив з батьками у місті я приїжджав в село до бабусі, бо якби ми бачили того робітника раніше, то би десятою дорогою моя донька його обходила.
Отож, прийшов зять, але наче його й нема: зранку на роботу, ввечері з роботи, вихідні на рибі та на гульках.
Виходить, що я працювала з чоловіком, то так само працюй тільки на ще одну людину. Спочатку я думала, що він Марті дає зарплату, але як донька почала просити гроші на сесію, то мені вже терпець урвався.
– Це що таке? Ми вас годуємо ні до чого не заставляємо, а ти з нас ще й гроші береш? Тобі чоловік для чого?
– Мамо, ви не розумієте, – тільки така відповідь у неї.
Ну, слухайте, косити – його нема, возити – його нема, садити – його нема.
Я вже не витримала і в очі йому кажу, як він планує далі жити.
– А мені нічого не треба, я працюю і гроші маю.
– А жінка твоя?
– А що жінка? У неї теж все є.
Я довго думала над тим, як показати їм, що треба допомагати, як тут Марта зі звісткою, що чекає первістка і вже було по виховній годині.
Отак на наші плечі один онук, а за ним і другий.
Чоловік всі гроші на будову тратить, я працюю біля господарки, рук не покладаючи, донька з дітьми і один зять, мов той сир в маслі катається і просто приходить переночувати та поїсти.
Я вже навіть зі свахою говорила, що раз з нами живе, то має нам помагати, хай не працею, то грошима, а вона тоді до нас:
– Нащо йому важко працювати? Він людина з освітою, я не для того його роки вчила аби він у вас гній кидав.
До кого піду по пораду, коли ж понесуть по селу, а мені того нащо.
От і пішла до священика та прошу поради, як бути, бо нащо мені такий зять здався.
А він тоді до мене:
– Ви до нього нешанобливо ставитеся, тому маєте таке відношення. Ваші поведінка його може образити.
– Чекайте, як я кажу, що він не приносить до хати грошей, то я його так ображаю?
– Так, Юстино.
– Але ж я правду кажу, – дивуюся я.
– То й що? Правду треба казати такими словами аби нікого не зачепити, тоді всім буде добре. Ви маєте мати мудрість.
Порадив, як бачите. Стала я перед своєю оборою, дивлюся на хату велику, яку ми для доньки будували, далі глянула на стайню, там у мене дві свині, корова, кури, качки, кролі ще тримаємо. Все те хоче їсти і пити, все те моєї праці потребує, бо як чоловік на заробітках, то все на мої руки, бо ж Марта з дітьми.
Як мені це все продати, як воно з моїх рук вирощене? А хата на моєму мозолі з чоловіком вибудувана. Доньку я з хати не попрошу, та й сама йти не хочу.
Ситуація така, що куди не ступиш – всюди програш. Поради в священика я не отримала, тому прошу у вас – як зробити так, аби всі ми стали жити як одна родина, що один за другого, а не як обслуга для зятя і його дітей?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
