fbpx

Зі сторони то виглядає, напевно, не надто гарно – донька матері у скруті не допомагає. Але я на людські пересуди навчилась не зважати. Власне, саме мама своїм прикладом і показала мені, що треба обирати в житті те, що тобі зручно і до душі, а не дивитись на те що люди скажуть. От тепер і має

Зі сторони то виглядає, напевно, не надто гарно – донька матері у скруті не допомагає. Але я на людські пересуди навчилась не зважати. Власне, саме мама своїм прикладом і показала мені, що треба обирати в житті те, що тобі зручно і до душі, а не дивитись на те що люди скажуть. От тепер і має.

От хто б зі мною не ставав у селі на розмову, а кожен зведе мову до ситуації у якій нині моя мама. Я навчилась відповідати різко, аби не було більше охоти до таких балачок, та нема-нема, а все одно мені за маму говорять.

Справа в тому, що нині моя мама не надто здорова і потребує догляду. Ото за спадок і зголосилась жіночка з села до неї ходити, але кожен визнає, що те того не варте.

Бачте, мама моя і не жила от тут у селі – їздила на заробітки завжди. Я ж жила із татом, а коли мама привезла із Чехії собі нового чоловіка, то тато поїхав із села, а я вже лишилась із бабусею.

Мама гарні гроші заробляла завжди, але мені нічим і ніколи не допомагала. Мені бабуся сукню шила на випускний і одягала усі роки зі своєї пенсії та з того, що підзаробить шиттям у селі.

Ми жили бідно, хоч бабуся і намагалась дати мені все що могла і над силу. Тато ж спершу гроші які надсилав, та потім зник. Уже пізніше я дізналась, що він у засвіти полинув.

От так я росла собі сиротою при живій мамі. До своїх 30 я її тричі бачила. Навіть, коли вона в село приїздила ті рази, то спинялась у заможної подруги і не заходила ні до нас з бабусею, ні до мене з чоловіком, як бабусі уже не стало.

Наскільки мені відомо, мама в Італії була заміжня і дуже вдало. Їздила світом і була сеньйорою у повному розуміння того слова. Брала кількох жінок із нашого села до себе в дім працювати, та вони втекли швидко, бо мама мала ще той характер.

Та от щось там у неї не склалось і у свої майже 67 мама приїхала в село. Тут придбала невелику хатинку, привела її до ладу. Цікаво, що до мене не зналась ті перші 10 років поки ще здоровою була. Як при зустрічі я віталась, вона зміряє поглядом зверхнім, хмикне і відвернеться. От така у мене мама.

А потім вона занедужала і мало Богу душу не віддала. Її три роки в селі не було, десь, напевне здоров’я своє поправляла, а коли повернулась, то годі було впізнати.

Саме тоді вона і прийшла до мене на поріг якогось дня. Я очам своїм не повірила побачивши її, але ще більшим здивуванням було те, що вона не помилилась адресою, а хоче налагодити стосунки.

— Прости, доню, свою маму недолугу.

Розмови не вийшло, бо не було мені про що із нею говорити. Та й що означає “прости”? Хіба у те слово ціле життя увійде? Виправить усі жалі, примусить забути ставлення і зневагу?

З кожним місяцем мамі все гірш і гірш. Її доглядає жінка із нашого села за спадок. І от, навіть, у такому стані, мені від мами самі прикрощі, бо ж вона всім розповідає, що єдина дитина її покинула і виставила з дому у такий час.

Я знаю, треба прощати. Але як прощають, якщо щось відчувають: любов, неприязнь. Та у мене в душі пустка. Ніякий почуттів до тієї жінки ні родинних і ні дочірніх.

— Прийди, відвідай. – каже мені родичка далека, – Ти ж її донька.

Може я її донька, але та жінка мені мамою ніколи не була. То чого я мушу йти і повинна відчувати себе винуватою?

От ви б, пішли?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page