fbpx

Зійшовши з потяга, Соломія сховалася за кущами і стала спостерігати, коли до кав’ярні наблизиться Олексій. Вона раз-по-раз виймала з сумочки дзеркальце: чи, бува, вітер не зіпсував її зачіску, чи не потекла туш? Ні, нині вона виглядала бездоганно. Подруга її не підвела. Соломія пильно вдивлялася в людей, які заходили до кав’ярні. І нарешті побачила Олексія. Його світлину тримала в руках. Сумніву бути не могло

Останнім часом Леся стала приходити до своєї подруги Соломії одна. Соля завжди чимось смачненьким вгощала. Ще й Лесиному синочкові Андрійкові пакуночок готувала. Колись на вихідні Леся завжди з сином приходила. Та якось застала Соломію у смутку. «Коли ж я дитину матиму, Лесю? Скоро мені 35, а я й досі одна. Боже, яка ж ти щаслива, що маєш таке сонечко!» – Соломія взяла Андрійчика на руки і приголубила його рожеві щічки…

Тож, щоб не краяти Соломії душу, тепер Леся приходила сама. У неділю під вечір вона знову прийшла до подруги. На пиріжки з чорницями, солодкий запах яких вловила ще на веранді.

Їй було шкода Соломію, яка всю свою молодість провела біля матері. Ні на вулицю до дівчат, ні до клубу не ходила.

За матеріалами – Наш День.

«А що як тобі подати оголошення в газету? Є там така рубрика, – несподівано запропонувала Леся. Соломія знітилася, стала віднікуватися, але Леся поклала перед нею кілька газет з оголошеннями і мовила: «Глянь, жінки звертаються навіть частіше. Відважся. Бути щасливою ніколи не пізно».

Разом вони стали складати текст. Леся ще й конверт взяла з собою, сказала, що сама відправить листа, аби Соломія не передумала.

Через два тижні Соломія побачила своє оголошення в газеті. А вже ввечері їй стали надходити телефонні дзвінки. Телефонували з усіх куточків України. Хтось вів скупу нерішучу розмову, інші охоче розповідали про себе, місцевість, де мешкають, друзів, родину.

Але чомусь найбільше припав Соломії до душі голос чоловіка по імені Олексій, який жив у Карпатах. Леся зі своїм сімейством уже не раз відпочивала там, а потім ділилася враженнями від поїздки. Соломії ж гори хіба що снилися.

Більше на дзвінки Соля не відповідала – лише від Олексія. Чоловік зізнався, що, як і вона, ще не був одружений, тимчасово не працює, має безліч захоплень – навіть вишивати вміє.

Минув місяць, другий. Олексій чи не щодня говорив, що хоче побачитися з Соломією, але ні конкретної дати, ні місця не називав. Соломію це бентежило. Вони ж далеко не юні. Чому ж тоді Олексій відкладає?

Своїми сумнівами поділилася з Лесею. «А ти сама запропонуй зустрітися. Є такі люди, яких підштовхнути треба», – мовила подруга.

Пропозиція Соломії спантеличила Олексія. Він сказав, що затягував зустріч через вагому причину, але, якщо вона наполягає…

Вони домовилися зустрітися в Тернополі, у кав’ярні, що неподалік залізничного вокзалу. Звідти сполучення добре. І до Олексієвого села, і їй, Соломії, якусь годину добиратися. Тим паче, й потяг ходить тричі на день.
Соломія з нетерпінням чекала «їхнього» дня. З самого ранку до неї завітала Леся, щоб зробити їй зачіску, макіяж, підібрати гардероб.

Зійшовши з потяга, Соломія сховалася за кущами і стала спостерігати, коли до кав’ярні наблизиться Олексій. Вона раз-по-раз виймала з сумочки дзеркальце: чи, бува, вітер не зіпсував її зачіску, чи не потекла туш? Ні, нині вона виглядала бездоганно. Подруга її не підвела.

Соломія пильно вдивлялася в людей, які заходили до кав’ярні. І нарешті побачила Олексія. Його світлину тримала в руках. Сумніву бути не могло. Але чому він йде якось хиткою ходою? Зупиняється, і знову заносить його в різні боки. Боже милостивий, та він же під мухою! Соломії аж подих перехопило – як він міг? Вирішив пожартувати над нею? Вона так чекала на цю зустріч, обновки придбала, Лесю зірвала зранку з ліжка, щоб красу їй навела. А він? Соломія вже хотіла повертатися на вокзал, та все ж вирішила зайти до кав’ярні, щоб все що думає сказати при всіх і тоді піти геть.

Олексій вже сидів за столиком. Соломія навіть не привіталася. Відразу пішла в наступ: «Ти напився, Олексію? Ясно, чому ти ще не жонатий! Зізнайся: відколи в “любителі” записався? І навіщо я приїхала, скажи?» Її голос тремтів, на очах виступили сльози.

Обличчя Олексія запашіло. Він, наче, втратив дар мови. Але це не зупинило Соломію.

«Чому так здивовано дивишся на мене? Якщо я неправа – давай потанцюємо! Чуєш, яка чудова музика звучить?» – вона схопила Олексія за руку.

В очах Олексія враз з’явилося щось не зрозуміле для неї, він заледве витиснув з себе: «Присядь, Соломійко, давай поговоримо».

«Та про що ми можемо говорити?» – Соломія встала зі стільця. Їй було важко. Дуже. Вона хотіла чимшвидше щезнути звідси, встигнути на потяг додому, до Лесі, якій теж нині дістанеться. Дістанеться за те, що намовила її на такий крок. Видно, доля її така – бути самотньою.

Соломія ледь не пропустила свою зупинку, коли поверталася потягом додому. Вона ще сподівалася, що Олексій піде за нею, зупинить, вибачиться. Та цього не сталося. Здається, вперше у своєму житті вона збагнула, що таке – душа. Безутішно від розчарування вона переживала вдома. Лесі нічого виговорювати не стала – подруга сумувала разом з нею, вибачалася: «Я ж хотіла якнайкраще». Олексій увесь вечір засипав її дзвінками, але Соля не відповідала.

…Соломія й сама не розуміла, чому через п’ять років після тієї прикрої пригоди знову згадала про Олексія. А цієї ночі він їй навіть приснився – ніби усміхався своїми іскристими очима, взяв за руку і кликав до танцю. Як колись вона його. Не розуміла, чому той сон зачепив її, не йшов з голови. По правді, Соломія давно не танцювала. Життя у неї одноманітне: дім – робота – дім. Тому вона з радістю прийняла запрошення на весілля своєї похресниці. Давно придбала для неї коштовний ланцюжок та сережки, вітання віршоване придумала. Як скоро виросла Тетянка, справжньою красунею стала!

Добре й те, що Леся з чоловіком на весілля запрошені – буде їй до кого притулитися серед гостей. Весілля відбудеться у ресторані в одному з райцентрів. Кажуть, інтер’єр там в українському стилі, неподалік лісочок. Та й страви вишукані будуть.

Соля й не сподівалася, що її часто будуть запрошувати до танцю. Дивлячись, як метеликами злітає у танці молодь, сказала подрузі: «Не хочу миритися з тим, що моя молодість – в минулому. Але ж ми ще не старі. Правда, Лесю?»

Вона весело сміялася, була легкою і світлою, не відмовлялася від жодного танцю.

Ось до неї підійшов вродливий чоловік. Ґречно вклонився, запросив до танцю. Здається, вона десь його бачила. Але це тепер неважливо. Головне, що саме в танці з ним вона відчула себе щасливою. Не розуміла, чому. Їй лукаво підморгувала Леся, подавала якісь знаки, та вона їх не розуміла.

Якась щебетушка, що була гостею від нареченого, шепнула Соломії: «Ви так гарно танцювали! Не повірите, але той чоловік – на протезах. Олексієм його звати. Колись врятував чужу дитину. Наречена, дізнавшись про це, залишила його. Він і досі неодружений. Хай золоті руки має. Будь яка робота йому під силу».

Жінка говорила і говорила, а Соломія відчувала, як у неї щось обривається всередині. Олексій! Як же вона його не впізнала? От тобі й віщий сон! Господи, якою ж недолугою вона була! Не вислухала його, не розпитала, не підтримала. Він перші кроки тоді робив, а вона його обізвала. На мить уявила, які хвилювання він переніс. Так далеко добирався до неї! Де був її розум?

Сльози рясно покотилися по обличчю. Їй треба вийти, побути наодинці. О, як їй соромно за свій вчинок! Хоч би Олексій її не впізнав!

«Я впізнав тебе, Солю», – почула за спиною. Оглянулася і зустрілася поглядом з глибокими очима Олексія. Він легенько взяв її за руку: «Кажуть, світ тісний. Нині я впевнився у цьому. А ще в тому, що від долі не втечеш».

«Прости мені, Олексійку. Я не знала, не хотіла…» – Соломії забракло слів від хвилювання. «Прогуляємось?» – спитав Олексій. Він пригорнув її. «Я не ображаюся на тебе. І тоді теж намагався тебе зрозуміти. Картав себе, що не розповів всю правду. Знаю, ти, як і я, одна. Тепер я нізащо тебе не відпущу».

Несподіване щастя музикою затріпотіло у серці Соломії. Вона згадала слова Лесі – бути щасливою ніколи не пізно. А ще збагнула: навесні пахнуть не лише перші квіти. Неповторний аромат є і в неба. Ось, як в цю мить. Той аромат щемким ароматом огортає її всю, вселяє у серце надію і сподівання, пробуджує світлі, ніжні почуття.

«Не відпускай мене, Олексію…»

Автор – Марія МАЛІЦЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – pixabay.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page