— То як, Зіночко, сонечко, ти вже підготувала документи для оформлення? — голос свекрухи, пані Марії, лився густим медом, від якого ставало нудотно. — Ми зі Степанком уже й дизайнерські журнали переглянули. Таке велике помешкання у центрі міста… там обов’язково треба знести ту стіну між вітальнею та кухнею. Степан каже, йому потрібен простір для натхнення.
Зінаїда повільно поставила горнятко з чаєм на стіл. Вона відчула, як усередині щось крижаніє.
— Стіну знести? — перепитала вона тихо. — Але ж я ще навіть не бачила тих паперів у нотаріуса. Та й це спадок мого дядька, Маріє Іванівно. Можливо, варто спочатку хоча б повагу до його пам’яті виявити?
Степан, який до цього зосереджено вивчав щось у телефоні, різко підвів голову. Його обличчя, зазвичай ліниве й самовпевнене, зараз світилося хижим блиском, який він намагався приховати за фальшивою посмішкою.
— Зінусю, ну не будь такою дріб’язковою! — він підвівся і спробував обійняти її за плечі, але вона ледь помітно відсторонилася. — Мама просто піклується про наше майбутнє. Ми ж родина. А родина має думати наперед. Ти тільки уяви: центр столиці, високі стелі… Ми продамо цю твою стару однокімнатну «хрущовку», додамо гроші з оренди тієї квартири й купимо мамі окреме житло, а самі переїдемо в розкіш. Це ж ідеальний план!
— Ваш план, — уточнила Зіна. — А мене ви запитати забули?
— А навіщо питати очевидне? — Марія Іванівна зневажливо хмикнула, на мить втративши контроль над своєю люб’язною маскою. — Ти ж у нас розумна дівчинка. Розумієш, що сама з таким багатством не впораєшся. Тут потрібна чоловіча рука і… досвідчена порада.
Усе почалося місяць тому. Зінаїда, звичайна бухгалтерка в невеликій приватній фірмі, отримала офіційне повідомлення.
Її далекий родич, Петро Михайлович, чоловік самотній і відлюдькуватий, відійшов у кращий світ, залишивши по собі величезну квартиру в історичному будинку.
Зіна бачила його лише двічі: один раз на весіллі своїх батьків, а вдруге — на їхньому прощанні.
Він запам’ятався їй як чоловік з дуже глибокими, сумними очима, що завжди тримався осторонь галасливих компаній.
До того дня життя Зіни було сірим і передбачуваним. П’ять років шлюбу зі Степаном перетворилися на нескінченний марафон «догоди чоловікові».
Він вважав, що його обов’язок — бути красивим і періодично шукати роботу, а її — забезпечувати побут, оплачувати рахунки й терпіти візити свекрухи, яка щоразу вказувала на пил під плінтусом або недостатньо проварений борщ.
Коли новина про можливий спадок просочилася в родину, Степана та його матір ніби підмінили.
Раніше Зіна була «цією, з передмістя», а тепер стала «дорогою Зіночкою». Степан раптом почав дарувати квіти (куплені, ймовірно, за її ж кошти, відкладені на комунальні послуги), а Марія Іванівна почала приносити пиріжки й нав’язливо пропонувати допомогу з прибиранням.
— Ти відпочинь, люба, — сівала свекруха, забираючи в неї ганчірку. — Ти тепер жінка серйозна, тобі не пасує самій підлогу мити.
Зінаїда дивилася на це шоу і відчувала дивну суміш іронії та тривоги. Вона знала, що термін очікування інших претендентів спливає саме сьогодні. І саме сьогодні вона мала візит до нотаріуса.
Кабінет пані Олени, нотаріуса з тридцятирічним стажем, зустрів Зіну запахом старої шкіри та дорогої кави.
— Проходьте, Зінаїдо Миколаївно, — пані Олена поправила окуляри. — У мене для вас новини. Скажімо так, неоднозначні.
Серце Зіни пропустило такт.
— Щось не так із документами?
— Розумієте, — почала юрист, гортаючи папку, — закон є закон. Буквально за три дні до завершення терміну з’явився інший претендент. Прямий небіж Петра Михайловича по лінії його молодшої сестри, яка тривалий час мешкала за кордоном.
Згідно з нашим законодавством, він є спадкоємцем другої черги, тоді як ви — лише четвертої. Його документи бездоганні.
Зінаїда мовчала. Вона не відчувала болю чи розпачу. Навпаки, ніби важка завіса впала з її плечей.
— Тобто, — промовила вона повільно, — я не отримую нічого?
— На жаль, так. Квартира і всі кошти на рахунках переходять пану Андрію. Мені дуже прикро, адже я бачила, як ви надіялися.
— О ні, пані Олено, — Зінаїда раптом посміхнулася, і ця посмішка була найщирішою за останні роки. — Ви навіть не уявляєте, яку послугу мені зробив цей пан Андрій.
Вона вийшла з офісу, вдихаючи прохолодне повітря на повні груди. Тепер вона знала, що робити. Тепер вона мала інструмент, щоб побачити справжні обличчя людей, з якими ділила дім.
Коли Зіна повернулася додому, Степан і Марія Іванівна вже накрили стіл. Навіть десерт купили — дорогий торт з найкращої кондитерської.
— Ну що? — Степан підскочив до неї, не в силах стримати нетерпіння. — Папери у тебе? Коли ключі? Ми вже домовилися з вантажниками, щоб почати вивозити мотлох звідси!
Зінаїда не поспішала. Вона повільно зняла пальто, повісила його в шафу і пройшла до вітальні. Сіла у крісло й подивилася на чоловіка.
— Спадку не буде, Степане.
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника на кухні. Марія Іванівна, яка саме несла тарілки, застигла на місці.
— Що ти верзеш? — прошипів Степан. — Як це не буде? Ти що, щось наплутала в документах? Ти завжди була нездарою в офісних справах!
— З’явився прямий спадкоємець, — спокійно пояснила Зіна. — Племінник. За законом я залишаюся ні з чим. Ми залишаємося тут, у цій однокімнатній квартирі, де я і далі буду працювати бухгалтером, а ти… ну, ти будеш шукати себе, як і раніше.
Обличчя Степана почало червоніти. Його очі налилися люттю, а губи скривилися в огидній гримасі.
— Ти… ти нікчема! — вигукнув він, забувши про всю свою «любов». — Ми цілий місяць перед тобою на задніх лапках ходили! Я терпів твій кислий вираз обличчя, мама тобі пироги пекла, а ти навіть не спромоглася втримати те, що саме в руки плило!
— Отакої, — подала голос Марія Іванівна, жбурнувши рушник на стіл. — Я ж казала тобі, синку, що від неї ніякої користі. Тільки час згаяли. А я вже й гарнітур собі пригледіла… Боже, яка ганьба! Жити з жінкою, яка навіть спадок не може нормально оформити!
— Тобто, — Зінаїда підвелася, відчуваючи дивну силу в кожному русі, — ви були зі мною ласкавими лише заради квадратних метрів у центрі?
— А ти думала, за що тебе можна любити? — Степан зробив крок до неї, його голос був сповнений огиди. — Подивися на себе! Ти вічно втомлена, ти пахнеш звітами та цифрами. Я втратив свої найкращі роки, сподіваючись, що хоч колись від тебе буде зиск. І ось результат! Порожнеча!
Зінаїда дивилася на чоловіка, якого колись вважала своєю опорою. Зараз він здавався їй маленьким, жалюгідним і безмежно егоїстичним створінням.
— Знаєш, Степане, — почала вона, і її голос був як гостра сталь. — Ти правий у чомусь. Я була нудною, бо везла на собі весь наш побут і твої забаганки. Але тепер усе зміниться.
— Що зміниться? Будеш працювати на трьох роботах, щоб купити мені те, що обіцяла? — пихнув він.
— Ні. Ти зараз збираєш свої речі. Маріє Іванівно, допоможіть синові, вам же так подобається керувати його життям.
— Що?! — Степан розриготався, але в його сміху чулася невпевненість. — Ти мене виганяєш? Ти забула, що я твій чоловік?
— Ти мій чоловік лише на папері. А ця квартира — моя власність, отримана ще до нашого шлюбу. Я терпіла твій егоїзм, твої маніпуляції та зневагу твоєї матері лише тому, що вірила в якусь примарну родину. Але сьогодні я побачила істину. Ви — паразити, які шукають зручне місце для харчування. І мій дім для вас закритий.
— Ти не посмієш! — вереснула Марія Іванівна. — Мій Степанко — найкраще, що було у твоїй долі!
— Тоді забирайте свій «скарб» собі, — Зінаїда відчинила вхідні двері. — У вас є двадцять хвилин. Якщо через двадцять хвилин ваші речі не будуть за порогом, я викличу службу охорони. Повірте, мені не буде соромно перед сусідами. Мені вже ні за що не соромно.
Степан намагався щось сказати, він навіть зробив спробу схопити її за руку, щоб залякати, але зустрів такий холодний і рішучий погляд, що мимоволі відступив. Він почав хаотично кидати свій одяг у валізу, вигукуючи прокляття. Марія Іванівна бігала навколо, збираючи свої численні баночки з кремами, які вона встигла розставити у ванній.
Коли двері за ними нарешті зачинилися, Зінаїда повернула замок тричі.
Вона підійшла до вікна. Над містом сідав вечір, запалюючи перші вогні. Вона не втратила спадок — вона його знайшла. Своє право бути собою, свій спокій і свою гідність.
Життя Зіни змінилося до невпізнання. Без необхідності готувати обіди з трьох страв для невдячного чоловіка та вислуховувати повчання свекрухи, вона виявила, що в неї з’явилося багато вільного часу.
Вона записалася на курси ландшафтного дизайну, про які мріяла з юності, і навіть почала брати невеликі замовлення.
Одного разу, сидячи в затишній кав’ярні, вона знову зустріла пані Олену, нотаріуса.
— Зінаїдо, маєте чудовий вигляд! — щиро вигукнула жінка. — Знаєте, я часто вас згадую. Той небіж, Андрій, він таки продав ту квартиру. Кажуть, там тепер якась галерея. А як ваші справи?
— У мене все прекрасно, пані Олено, — Зінаїда відпила каву. — Ви знаєте, та ситуація зі спадком була найкращим іспитом у моєму житті.
— Розумію вас, — підморгнула нотаріус. — Гроші приходять і йдуть, а от можливість побачити, хто поруч із тобою в скрутну чи радісну хвилину — це безцінно.
Зіна вийшла на вулицю. Весна впевнено крокувала містом. Вона знала, що попереду ще багато викликів, але тепер вона точно знала: вона — господарка власної долі, і жоден егоїст більше не зможе зруйнувати її внутрішній світ.
Головна картинка ілюстративна.
