Ще школярем Дмитрик був закоханий в літературу. То й не дивно, так як бачив з дитинства, як його тато у вільну хвилину поринає в читання.

Він працював учителем трудового навчання в їхній школі, дружив з односельцем, вже відомим поетом, що друкувався в районній газеті та був членом літературної студії.

Хлопчик дуже пишався батьком, сидів на його уроках, коли навчався в молодших класах, щоб разом із ним прийти додому, так як мама, що працювала в заводській бухгалтерії, поверталася з роботи значно пізніше.

Вона також любила читати, хоч їй дуже бракувало часу. На свята, замість подарунків, мама просила чоловіка й сина залишити її вдома саму, щоб вона спокійно сіла на диван і почитала. Старший і молодший йшли в ліс чи на річку, а коли приходили додому, бачили одну й ту саму картину: мама, читаючи, задрімала, а розгорнута книга лежить собі на килимку.

Коли хлопчик навчався в старших класах, дуже любив бувати на зустрічах із письменниками їхнього краю, які організовував як класний керівник його тато.

Та чи не найбільше Дмитрик полюбив літературу завдяки молоденькій вчительці, яка після університету отримала направлення в їхню школу. Він тоді вже був у шостому класі.

Вперше побачивши Марту Михайлівну, учні прийняли її за дев’ятикласницю, настільки вона була невисока, струнка, мала приємний голос і такий веселий характер, що, здавалося, готова була з ними в піжмурки погратися.

Як голова профспілки тато допоміг їй знайти в селі квартиру. Хлопчик бачив, що тато любить розмовляти з нею про книжки, розповідає, що в нього вдома вже ціла бібліотека, що за рік він прочитує до п’ятдесяти книг.

Деякі книжки тато приносив для читання їхній Марті Михайлівні, а вона дивувалася, як він бережно поводиться з книгою, що важко повірити, що книжка прочитана.

Тоді хлопчик готовий був запевнити, що тато ніколи б не дозволив загнути сторінку чи поставити товстішу закладку.

Він тільки не розумів, чому останнім часом почала плакати мама і казати татові, що йому тільки Марта Михайлівна на умі. Адже він сам хотів сподобатися цій вчительці та дуже старався виконувати домашні завдання й слухати на уроці. Тато заспокоював маму, казав, що любить тільки її, але того спокою не надовго ставало.

Починаючи з п’ятого класу, Дмитрик не минав жодної олімпіади чи конкурсу з української мови і літератури, навіть неодноразово ставав переможцем. Зайнявши перше місце на районній олімпіаді і друге на обласній, він мав право без іспитів вступити в ліцей для обдарованих дітей.

Але Дмитрик уже й не бажав цього. Він так по-справжньому, по-дорослому закохався в Марту Михайлівну, що не уявляв, як це він, навчаючись в іншій школі, не бачитиме щодня улюблену вчительку.

У своїх дванадцять підліток пережив ще одне доросле почуття – ревнощі: вчителька зібралася заміж за парубка з їхнього села. Мамі ця новина дуже сподобалася, тато також радів за колегу, а Дмитрик місця собі не знаходив і не мав навіть кому вилити свою душу: друзі-однокласники засміють, батьки не зрозуміють, чому він такий сумний, бо для всіх він – ще дитина.

Навчаючись у гуманітарному ліцеї, де більшість дівчаток, Дмитро швидко забув про своє юнацьке захоплення вчителькою. Він уже приглядався до однокласниць, серед яких мав неабиякий успіх, і все ж несвідомо шукав у них тих рис, які так хвилювали його ліричну душу.

Одна з ровесниць мала такі ж глибокі темно-карі очі, другій на плечі спадало таке ж пишне каштанове волосся, в іншої голос був такий же оксамитовий! Якби все найкраще можна було зібрати в одній. Дмитрик був неперевершений в умінні малювати словесний портрет дівочої краси. Одногрупниці готові були слухати його вічно, але він шукав серед дівчат справжніх цінительок високої поезії і поки що не знаходив.

Вступити в університет на філологію за держзамовленням здібному юнакові так і не вдалося. Не допомогли ні другі місця, здобуті на олімпіадах, ні наукова робота в Малій академії наук, а навчатися за контрактом було нереально: зарплати тата-вчителя і мами-бухгалтерки, звичайно, не вистачало б.

Дмитро вирішив влаштуватися на будь-яку роботу і дочекатися призову в армію, потім вступати на заочне. Але батьки все ж таки вирішили втілити їхню спільну мрію, щоб син навчався стаціонарно, і оформили кредит. Щоб його повертати, татові довелося розрахуватися з роботи в школі і поїхати з другом-поетом у Португалію на будівництво.

Зароблених батькових грошей вистачило, щоб оплачувати навчання протягом трьох курсів. А потім у тата погіршилося здоров’я, він приїхав додому, щоб трохи підлікуватися і повернутися назад.

За ці три роки чоловік устиг подружитися з роботодавцем. Якось він попросив дозволу скористатися комп’ютером для відеозв’язку з сім’єю.

Португалець випадково побачив на екрані монітора татову кімнату з сотнями книг і з того часу став називати українського заробітчанина професором.

Дмитро наполягав, щоб тато більше не їхав у Португалію, що він оформить академвідпустку за сімейними обставинами і поїде сам, але чоловік не послухав.

У деканаті пішли назустріч Дмитрові. Тож вони поїхали вдвох, однак допрацювати рік їм так і не вдалося: татові знов стало недобре з серцем. Цього разу роботодавець сам відвіз свого «професора» на медичне обстеження, оплатив, а після висновку лікаря категорично заявив, що остаточно звільняє його з роботи, щоб їхав додому на лікування.

Добрий португалець щедро заплатив батькові та сину, щоб чоловік мав на лікування, а хлопець оплатив своє навчання і закінчив університет, запевнив хлопця, що завжди буде радий прийняти його на роботу, якщо не складеться в Україні знайти високооплачувану.

Все так і сталося: Дмитро благополучно закінчив університет, тато пролікувався, але нову роботу відповідно до стану свого здоров’я знайти так і не зміг, в школі вакансій вже не було, а до пенсії ще було далеко, маминої зарплати ледве вистачало, щоб оплатити оранку, дрова та все інше, чого потребує сільське життя. Тому хлопець знову подався на роботу до португальської родини, з якою досі підтримували зв’язки.

За кілька років заробив собі на квартиру в райцентрі, при тому суттєво допомагаючи батькам. А вони обоє вже так розмріялися про внуків. Та Дмитрові жодна з дівчат так і не запала глибоко в душу, щоб запропонувати їй руку й серце.

Так, він зустрічався з кількома кароокими шатенками, але чогось йому таки не вистачало в стосунках.

Згадувалася йому і шкільне захоплення вчителькою, було і смішно, і дивно, чому звертає увагу тільки на дівчат, подібних до неї.

У Португалії для Дмитра відкривалися гарні перспективи. Він вивчив мову, став своїм серед української діаспори в Порту, брав участь у їхніх культурних заходах, та навіть сам і організовував їх. Але його тягнуло на Батьківщину, до батьків.

Він мріяв працювати в школі, бути класним керівником і разом із учнями організовувати різні свята, запрошувати татового друга, щоб той прочитав свої вірші та гуморески. І його мріям з часом судилося здійснитися.

Прочитавши в соціальній мережі оголошення про зустріч з випускниками, Дмитро вирішив, що це знак долі, що це така нагода, що це такий привід щось змінити. Та досить з нього того заробітчанства, він розраховується та їде в Україну, надіючись, що все-таки знайде роботу за своїм фахом із допомогою колишніх однокурсників.

Дівчата вже всі, крім однієї, заміжні були, а хлопці, як було їх п’ятеро хлопців у групі, так усі й з’явилися на зустріч після п’яти років, усі солідні, при високих посадах. От один із них, заступник директора педагогічного коледжу, сказав Дмитрові, що в них є вакансія на викладача української мови і літератури.

Звичайно, він погодився працювати. Директорці не дуже сподобалося, що Дмитро ще неодружений, застерегла його, щоб не захоплювався молодими дівчатами, бо матиме неприємності, якщо що.

Але чи не всі студентки була в захваті від молодого вчителя, думали, що він після університету прийшов на роботу, всього на кілька років від них старший, тож не одна намагалась привернути його увагу, навіть закохувались, особливо коли він так артистично читав поезію чи прозу автора, творчість якого якраз вивчали.

А він сприймав їх як дітей, себе ж уявляючи вже таким закоренілим холостяком, стомленим чоловіком, що знає, якою важкою працею здобувається комфорт для себе: квартира, авто, а зараз йому хочеться працювати для душі, щоб не розтратити того скарбу, що захований десь глибоко в серці, організовувати для них зустрічі з творчими людьми, особливо з батьковим другом, що, важко заробляючи гроші, витрачав їх на видавництво своїх книжок.

Аж на третій рік роботи в коледжі Дмитро Степанович відчув, що його душа, як благодатний грунт, готова прийняти якесь зернятко надії, щоб з нього проростало почуття кохання.

Він перестав постійно боятися втратити батька, бо татові було значно краще зі здоров’ям, він все, що потрібно для комфортного життя, придбав, йому тільки не вистачало половинки, з якою можна було б розділити все ним надбане.

Він уже хотів мати власних дітей і виховувати їх так. як виховували його батьки. Та, здавалося, тих дівчат, що відповідали б його ідеалу, вже давно розібрали, тож мав намір знайомитись на сайтах, але на носі перше вересня, планування потрібно дописати, на затвердження віддати, словом, пошук нареченої відкладається до спокійніших часів, а тут іще додали йому навчальні години в одній паралельній групі, бо викладачка несподівано звільнилася з роботи.

Другокурсниці здивувалися, коли замість їхньої викладачки в аудиторію зайшов Дмитро Степанович, але були, безперечно, раді, бо наслухалися від паралельної групи, який він класний викладач.

Знайомлячись із студентками, Дмитро зрозумів, що одна із них, Мар’яна, йому когось дуже нагадує, але довго над тим не замислювався, пропонував дівчатам долучатися до «Літературної кав’ярні», давати матеріали в студентський часопис «Струни серця». Проте ця група не горіла бажанням підтримувати його в цій справі. Тільки в однієї зі студенток загорілися очі.

Це якраз була та, що відповідала його ідеалу дівочої краси: кароока, чорнобрива, з пишним волоссям кольору темного шоколаду. Але що з того, йому вже за тридцять, вона ще дитина.

Якось на уроці української мови він запропонував записати в зошиті, щоб з відповідною інтонацією прочитати вголос приклад речення зі звертанням, бажано з будь-якої пісні. Дмитро бачив, як Мар’яна швидко записала речення і підняла голову. Він якраз глянув на неї і попросив прочитати.

Як потім з’ясувалося, це була цитата з вірша Євгена Долматовського: «Ой, Дніпро, Дніпро, ти у даль течеш, |
І вода твоя – мов сльоза». Але дівчина прочитала: «Ой Дмитро, Дмитро, ти…» і замовкла, зрозумівши свою помилку, та було пізно: група вибухнула сміхом, а Мар’яна, зніяковівши, закрила обличчя руками. Відтоді Дмитро не міг зрозуміти, чи він подобається дівчині, чи вона думає про нього, чи вона просто соромиться його через той випадок.

Працюючи з дівочими колективами, Дмитро вже добре розумівся на жіночій психології, відчував, котрій він дуже сподобався і намагався з тією бути особливо строгим і вимогливим, щоб не давати приводу дівчині щось собі нафантазувати, а потім через те страждати.

Але на цю студентку йому хотілося дивитися й дивитися, просто милуватися її вродою. Вона ловила на собі його погляд, злегка червоніла й опускала очі. Дмитро відчував, що їх обох накриває почуття, з яким боротися їм несила.

Якось під час написання контрольної роботи він побачив, що вона, думаючи над відповіддю, накручує на тоненький вказівний пальчик блискучий локон свого волосся. Десь він цей рух уже бачив. «Ну, звичайно, так робила Марта Михайлівна, виставляючи підсумкові оцінки в журналі. І очі в неї такі ж. Невже це її донька?»

Погортавши журнал групи, серед відомостей про батьків знайшов знайоме ім’я, по батькові та місце роботи. Дмитро, здавалося, втрачав відчуття реальності. Містика якась. Що з ним відбувається, що між цими роками, коли йому було дванадцять і сьогодні, коли йому тридцять – мить чи вічність?

Щоб справитися з хвилюванням, Дмитро відклав усі заплановані справи, щоб на вихідні поїхати у село до батьків. Виїхавши за місто, він побачив автобус, що зламався в дорозі. Люди вийшли і чекали, коли перевізник його полагодить. Серед пасажирів Дмитро побачив Мар’яну, дочку Марти Михайлівни. Він зупинився, вийшов з машини і підійшов до дівчини, сказав, що також їде в своє рідне село, тож хай їде з ним.

Дмитро їхав повільно, щоб якомога довше насолодитися товариством його студентки, в яку недавно закохався, чи все життя любив її і чекав, з якою відчував себе не тридцятирічним чоловіком, а закоханим 18-річним юнаком.

Фінал цієї історії щасливий, незважаючи на те, що закоханим протягом кількох доводилося приховувати своє кохання, а потім подолати спротив батьків Мар’яни, які вважали Дмитра занадто дорослим для їхньої юної доньки.

Фото Олександри К.