Знала б я, що мене чекає, то краще б вік дівувала. Згідно нашого звичаю, ми з нареченим «колядували» від хати до хати, запрошуючи родину на весілля. Коли приходили до його рідні, мене міряли такими прискіпливими поглядами, а трішки вже “веселенький” дядько сказав: «Федуню, ти такий козак, нівроку, а в твоєї дівчини ручки такі тоненькі, сама така в личко дрібненька. Що то за господиня буде»?

В юності я була такою тоненькою й мініатюрною, що мене іноді називали Дюймовочкою. Та навіть і на другому курсі, хоч вже дещо підросла, була подібна на старшокласницю. Коли до нас прийшов новий викладач, то, побачивши мене в першому ряді поруч із одногрупницею, суворо запитав, звертаючись до моєї сусідки: «Ви навіщо сюди ученицю привели»?

Згадую, як улітку в загальному вагоні нічного потяга їхала на канікули. Я зручно примостилася в бічному купе й задрімала. Прокинулася від чийогось важкого погляду. Коли розплющила очі, побачила навпроти здорованя спортивної статури та важкої вагової категорії. Він усміхнувся й сказав: «Спи, янголятко, я милуюся тобою».

Але сон від мене вже втік. «Ти балерина Львівського оперного театру»? «Що ви? – засміялася я, – студентка третього курсу».

«Музично-педагогічного училища(теперішній коледж)»? – продовжував угадувати хлопець. «Знову не вгадали», – мені стало весело, – університету, Франка. А ви»? Хлопець чомусь спохмурнів: «Ти розчаруєшся». «Чому? – щиро здивувалася я, – ви ж спортсмен». «Так, боксер, – ствердно відповів хлопець, – роздумую: стільки на світі краси й ніжності, якою б тільки милуватися й оберігати, а бокс – це тільки сила й жага перемоги». «Ви розлюбили спорт? То можна його покинути», – прямо сказала я. «Навряд чи він мене вже відпустить. Я ж перспективний, приношу медалі нашій команді, – невесело сказав він і несподівано запитав: «А ти не ходила в дитинстві на танці? З тебе була б прекрасна балерина, біла лебідко», – сказав він, оцінивши мою світлу сукенку з рукавами-крильцями, яку мені пошила мама, щоб я виглядала хоч трохи об’ємнішою, а не була, за маминим порівнянням, як ниточка. «Та який балет у селі? Я з шести років каченяток пасла, а потім корову з телятком», – легко розповідала я, бо ніколи не соромилася свого походження.

Чому я згадую, якою тендітною була в молодості? Бо це не єдиний випадок, коли високі й широкоплечі хлопці захоплювалися мною, а вони мені не подобалися. Моїм ідеалом були худорляві юнаки середнього зросту, та якщо б вони ще й носили окуляри і були подібні до молодого викладача, в якого я була таємно закохана, то це було б вершиною мого щастя, але таким не подобалась я, тиха й сором’язлива.

Я закінчила університет, працювала в райцентрі, мала залицяльників, та заміж ніхто не кликав, і мою маму це дуже гнітило. Вона разом із бабусею розгорнула таку діяльність, щоб мене обов’язково із кимось познайомити, правильніше звести. Я не витримала такого напору з їхнього боку й, довго не роздумуючи, можна сказати, вискочила заміж за свого однокласника Федю, що недавно звільнився з служби після контракту, розшукав мене й клявся, що кохав зі школи, але бачив, як я перебираю хлопцями, й не відважувався з пропозицією, бо він, мовляв, не такий освічений, як інші, тож чи не зупинила б я, нарешті, свій вибір на ньому. І я, на свою голову, погодилася.

Нічого страшного, що він не мій ідеал, не стрункий шатен в окулярах, а високий широкоплечий мачо, практичний, не витає в небесах, як я, любить естрадні пісні, а не класичний спів, не розуміє краси балету, а танцює коломийку до упаду. Моя рідня чомусь не любила їхній рід, але змирилася, щоб я в дівках ще чого доброго не облишилася. Я міркувала: все ж кращий Федя за лисуватого холостяка-інженера, й за фельдшера-вдівця, зануду ще того, яких мені нав’язували.

Знала б я, що мене чекає, то краще б вік дівувала. Згідно нашого звичаю, ми з нареченим «колядували» від хати до хати, запрошуючи родину на весілля. Коли приходили до його рідні, мене міряли такими прискіпливими поглядами, а трішки вже “веселенький” дядько сказав: «Федуню, ти такий козак, нівроку, а в твоєї дівчини ручки такі тоненькі, сама така в личко дрібненька. Що то за господиня буде»?

Для мене ті запросини були першим дзвіночком, що свекри та всі їхні родичі гарбузові чекають від мене тільки роботи в їхній господарці. З Федьком ми говорили, що житимемо в місті, де я орендую квартиру, маю гарну роботу й високу зарплату. «Добре, добре», – кивав головою Федя, тому я не стала йому дорікати за неприязне ставлення до мене його родичів.

Коли народилася наша старша донечка, господиня несподівано попросила нас із квартири, бо приїжджає її син із сім’єю, щоб тут жити, а нам запропонувала орендувати в її знайомих. Але чоловік уперся, як віл: їдемо в село до моїх. Хоч я не надіялася на спокійне життя зі свекрами, але й того, що мені влаштували, не чекала.

Щоправда, спочатку вона мені навіть подарунок зробила: кофту на іменини подарувала, дитячого розміру, мовляв, розтягнеться. Моя мама, як побачила, не витримала: та вона насміхається з тебе, сказала.

Стала я Мелашка-2 при тій Кайдашисі з її вічними претензіями: і корову не видоїла до кінця, ті останні краплі то ж на ціну золота, і Маринку залегко вдягла, і підгузками користуюся, бо лінуюся пелюшку випрати, і моркву загусто посіяла, порадитися не захотіла, а вона дуже гарний спосіб знає. Я терпіла, бо надіялася після року піти на роботу, а дочку залишити на свекруху. Адже ж вона мене до моєї дитини лише підпускала погодувати, а потім «люлі-люлі», а ти, молода й здорова, гайда на город, хоч толку там з тебе, як з цапка молока, говорила навздогін вона.

Як тільки я про роботу згадала, моя Кайдашиха руки в боки: і не думай, розраховуйся, жінка має сидіти дома, бавити дітей, поратися коло худоби й на городі, маєш чоловіка, аби заробляв. Вже їй мої тоненькі руки не завада для сільської роботи. Я тоді попросила свою маму оформити відпустку по догляду за дитиною, сама приступила до праці, та ненадовго, бо знову була при надії і мені довелося знову ще якийсь час терпіти свекрів.

Після народження другої донечки я змінилася кардинально – і зовнішньо, і внутрішньо: набрала кілограмів і поступово з Мелашки перетворилася на Мотрю. Я не впізнавала себе в дзеркалі, а свекруха спочатку казала, що я нарешті стала подібною на жінку, а потім докоряла, що я розрослася, бо нічого робити не хочу. Я, справді, не підпускала її до дитини, щоб вона тільки «люлі-люлі», а я на городи. Ні, цього разу діти в мене на першому місці.

На мій день народження приїхала моя мама з подарунками для всіх, навіть для сватів. Свекруха також не хотіла пасти задніх і подарувала мені кофточку, ніби на виріст. І цього разу мама не витримала: «Вона що – підсміюється з тебе? Ти така велика стала в її очах»? Під час застілля свекруха не опустила нагоди поскаржитися на мене, що огризатися стала, вона слово, а я десять, і допомоги з мене ніякої.

Ой, не треба було їй починати. Я як розійшлася, то виказала їм все: як я натерпілася в них з першою дитиною, і рідним соромилася признатися, що вони з мене служницю зробили, а чоловік і словом за мене не заступився, бо йому також не дружина, а кухарка й прибиральниця потрібна.

Так я не думала й не гадала, що того дня вирішу свою долю. Мама допомогла зібрати донечок, і я сказала «па-па» цим господарям. Краще самій виховувати дітей, ніж з «допомогою» такої рідні. А як думаєте ви?

You cannot copy content of this page