— Давай цього року без метушні, гаразд? — я розставляла книги на нових поличках. — Просто спокійно посидимо вдвох. Я зроблю салатик, відкриємо ігристе.
— Чудова ідея, — озвався Влад, намагаючись зібрати письмовий стіл. — Тим паче, що ще половина речей в коробках.
Наша нова квартира поки більше нагадувала склад: коробки з речами, недоскладені меблі, вікна без штор. Переїхали ми лише місяць тому — ще не встигли обжитися як слід.
Але я вже любила це місце. Світла двокімнатна на п’ятому поверсі, великі вікна, затишний район. Купили в кредит — платити довго, зате своє.
На роботі в книгарні колеги дивувались: як ми наважились у такий час? Але ми з Владом давно все прорахували. Він — майстер на СТО, з руками золотими, клієнти завжди є.
Я — старша продавчиня, нещодавно отримала підвищення. Та ще й квартиру знайшли за гарною ціною — бо без ремонту.
— Тільки батькам не кажи, що ми ще не облаштувались, — попросила я. — А то приїдуть допомагати, метушня почнеться.
— Та ні, вони ж в селі, це п’ять годин їзди. Не приїдуть просто так.
У цю мить пролунав дзвінок у двері.
Я відкрила — і застигла. На порозі стояла вся Владова родина: його батьки — Галина Степанівна й Микола Петрович, сестра Марта з чоловіком і двома дітьми — десятирічним Тимком і п’ятирічною Лесею. За ними — чемодани, пакети.
— Знаємо, що ви нас не чекали, але ми все одно приїхали! — радісно вигукнула свекруха. — Як же не відзначити ювілей Наталі!
— Мамо? — Влад визирнув із кімнати, здивований. — Ви як тут?
— Сюрприз! — Марта вже проштовхувалась у квартиру. — Ого, у вас тут цікаво.
Я почервоніла. У коридорі стояли коробки з написом «розібрати», на кухні вчора лише склали нові шафи, які ще не встигли заповнити. У вітальні посеред деталей стола сидів Влад з викруткою.
— Ми ще не зовсім, — почала я.
— Та нічого, — свекруха вже скидала пальто. — Зараз все організуємо. Коля, неси валізи. Марто, бери дітей — і на кухню, будемо розкладати продукти.
— Які продукти? — розгубилась я.
— Ми все привезли! — гордо заявила Галина Степанівна. — І запечемо качку, і все для салатів, і мої фірмові закрутки. До речі, де у вас велике деко? Качку вже пора маринувати.
— Ми ще не купили.
— Та нічого, я своє привезла, — дістала з сумки гігантське деко. — І каструлі теж. Знаю, як воно — на початках із посудом сутужно.
Я безпорадно дивилась, як наша крихітна кухня заповнюється людьми й речами. Марта викладала згортки й банки, діти з цікавістю відкривали шафки, зять притулив у куток сумку-холодильник.
У кімнаті Микола Петрович вже відібрав у Влада викрутку:
— Дай сюди, ти тут панелі переплутав. Я сам краще.
— А штори де? — вигукнула свекруха зі спальні. — Вікна ж порожні!
— Ми ще не встигли.
— Зараз все зробимо! Марто, в тебе мій рукодільний мішок? Там штори — я ж їх спеціально захопила.
Я сіла на край розібраного дивана. У голові крутилась одна думка: як вони всі тут помістяться? Де спати? Завтра ж на роботу — Владові на восьму, мені на дев’яту.
— А кульки де? — поцікавився Тимко, зазираючи в усі кутки.
— Ми планували завтра купити.
— Тату! — смикнув Тимко Костя за рукав. — А ті кульки, що в машині.
— Тихо! — зашипів той. — Це сюрприз.
Я насторожилася. Які ще кульки? Але тут із кухні долинув гуркіт — Леся впустила стопку тарілок, які ми ще не встигли розпакувати.
— Не переймайся! — крикнула Марта. — Не розбились, лише одна тріснула.
— У мене з собою новий набір, — відгукнулась свекруха. — Знаю, як це — починати з трьох тарілок.
Наступна година пройшла як у тумані. Родичі метушились, щось розставляли, розпаковували. Мене м’яко відтісняли: «Ти відпочинь, ми самі впораємось».
До вечора з’ясувалося: свекруха привезла не тільки їжу і посуд, а й постіль («Нове, купила спеціально!»), і штори («Сама пошила, як дізналась про квартиру»), і навіть розкладний столик для застілля.
Я нічого не розуміла. Вони весь час шепотілись, виходили на сходову, перемовлялись поглядами.
— Влад, — прошепотіла я, коли ми залишилися на хвильку удвох, — мені здається, чи вони щось замислили?
— Та ні, — знизав плечима. — Просто скучили, мабуть.
Пізно ввечері заговорили про ночівлю. Виявилось, що все продумано — привезли два надувні матраци:
— Ми з батьком — у вітальні, Марта з родиною — у спальні, а ви з Владом на кухні, диванчик розкладете.
— На кухні? — розгубилась я. — Але ж там.
— Нічого-нічого, одну ніч потерпите. Завтра все зміниться.
— У якому сенсі зміниться?
— Побачиш! — загадково усміхнулась свекруха. — Лягайте спати. Завтра — великий день.
Ранок почався з метушні. Влад побіг на роботу — в автосервісі напередодні ювілею, як на те було повно клієнтів. Я теж збиралася йти до книгарні, але свекруха мене зупинила:
— А ти куди?
— На роботу.
— Яку ще роботу? Я вже подзвонила твоїй начальниці, все пояснила. Вона сказала — відпочивай, це ж не кожного дня такий ювілей.
— Ви дзвонили Олені Андріївні?!
— Авжеж. Не можна в такий день працювати.
— В який такий?
— Ой, не приставай! — махнула вона рукою. — Іди краще з Тимком погуляй, бо йому самотньо у дворі.
Я тільки-но вийшла з племінником надвір, як побачила, що в квартирі щось затіяли. Марта з чоловіком кудись побігли з великими сумками, Микола Петрович щось говорив по телефону й раз по раз визирав у вікно.
— Тимчику, а ти не знаєш, що вони там роблять?
— Знаю, — важливо кивнув. — Але бабуся сказала, якщо проговорюсь — подарунка не буде.
— А що за подарунок?
— От хитра! — розсміявся він. — Все одно не скажу!
За годину ми повернулися, і нас зустріла Леся:
— Тітко Олено, вам туди не можна!
— Чому?
— Бо там сюрприз готують! Ідіть поки до сусідки.
— До якої ще сусідки?
— До Віри Миколаївни! — з квартири навпроти визирнула сивенька пані. — Галина Степанівна вже все домовилась. Посидьте в мене, поп’ємо чаю, поки вони там чарують.
У цей момент з нашої квартири долинув гуркіт і приглушені голоси:
— Обережно, не впусти! Костю, тримай міцніше! Миколо, не туди, правіше!
Я провела у Віри Миколаївни майже три години. Вона виявилась цікавою співрозмовницею — розповідала про будинок, про старих сусідів, пригощала пирогами. Але я весь час думками була вдома. Звідти долинали якісь стукіт, шурхіт, перешіптування.
Близько четвертої зателефонувала Марта:
— Можеш повертатися. Тільки очі закрий — я тебе проведу.
— Може, досить вже з мене сюрпризів? — благально попросила я.
— Ні-ні, так треба! Закривай, давай!
Марта взяла мене за руку і повела до квартири. Я одразу відчула нові запахи — випічки, чогось затишного й святкового.
— Готова? Відкривай очі.
Я розплющила — і завмерла.
Квартира змінилась до невпізнання. У вітальні стояла велика святкова інсталяція з кульками, гірляндами, квітами. Меблі вже не просто були зібрані — їх гарно розставили, з любов’ю. На вікнах висіли вишиті вручну штори, на стінах — картини в рамках.
— Це як?.. — тільки й змогла я вимовити.
— А отак! — гордо мовила свекруха з кухні. — Ми, щойно дізналися, що в тебе ювілей, вирішили: час вам допомогти обжитися. Півтора місяця готувалися!
— Півтора?
— Ага! — кивнула Марта. — Мама штори шила, тато — меблі майстрував, ми з Костею — картини вибирали. Це ж копії робіт твоїх улюблених художників — Влад підказав.
— А кульки — це ми з татом! — вигукнув Тимко. — Самі надували, усі до однієї!
— Іди на кухню, там ще один сюрприз, — покликала свекруха.
Кухню було не впізнати: з’явились навісні шафки, міні-острівець для нарізки, мікрохвильовка. А на поличках — акуратно розставлені баночки з варенням і солінням.
— Це все для вас, — пояснила Галина Степанівна. — Я все літо закручувала — малинове варення, огірочки, помідорчики.
— Але коли ви все встигли?
— Поки ти сиділа у Віри Миколаївни! — засміялась Марта. — Ми ж все спланували. Вчора вночі потай привезли речі. А сьогодні зранку, щойно Влад пішов, почали готувати тобі ювілей.
— Влад усе знав?
— Звісно! — пролунав його голос з-за дверей. — Думаєш, чому я щовечора на балкон виходив? Ми з мамою списки складали — що ти любиш, про що мрієш.
— А я ж гадала, що ти знову підробіток узяв, не хочеш, щоб я знала.
— Конспіратор із нього — ніякий! — засміялась Марта. — Але головний сюрприз ще попереду. Тату, неси!
Микола Петрович виніс великий згорток: у ньому була старовинна вишита скатертина.
— Це сімейна реліквія, — пояснила свекруха. — Її ще моя бабуся вишивала. Передається з покоління в покоління. А тепер — твоя черга.
Я обережно розгорнула скатертину. На білому полотні — дрібні волошки й колоски, кожен стібок — любов, кожен візерунок — пам’ять.
— Тепер ти — частина нашої родини. І маєш передати це далі, своїй доньці, коли з’явиться.
— Мам, — пробурмотів Влад.
— Що? Місця вистачає, затишок є. До речі! Йдімо всі на кухню — там ще один сюрприз!
На кухні на нас чекав святковий стіл: фірмова качка, салати, пироги. А по центру — великий торт із написом: «З Ювілеєм, Наталю!»
— Це я сама пекла, — з гордістю сказала Марта. — За маминим рецептом.
— А це — від мене, — усміхнувся Костя, дістаючи ігристе. — Час святкувати!
Ми всі сіли за стіл. Було тепло, шумно, весело. Я дивилася на цей дім, на цю родину — і не могла повірити, що все це для мене.
І вперше за довгий час подумала: мабуть, сюрпризи — не завжди погано.
Головна картинка ілюстративна.
