Мама стояла посередині моєї вітальні, тримаючи в руках порожній келих, і дивилася на мене так, наче я щойно зрадила її найгіршим чином.
– Ти справді думаєш, що я не помічу? – її голос тремтів, але був гучним, різким. – Ти запросила всіх: сусідів, подруг, навіть тих дальніх родичів, яких я бачила раз у житті! А менети вирішила сховати, ніби я якась ганьба для тебе!
Я спробувала спокійно відповісти:
– Мамо, я просто хотіла, щоб день народження пройшов тихо, по-сімейному. Ми з Тарасом вирішили запросити тільки найближчих…
– Найближчих? – вона гірко засміялася. – А я хто для тебе? Чужа? Ти мене соромишся, Олено! Признайся вже! Бо інакше чому ти весь час вигадуєш якісь окремі «зустрічі» для мене?
Тарас, мій чоловік, стояв біля дверей на кухню і мовчки дивився то на мене, то на тещу. Він знав, що якщо зараз втрутиться, ситуація тільки загостриться.
– Мамо, ніхто тебе не соромиться, – я зробила крок до неї. – Я просто не хочу, щоб хтось почувався незручно. Ти ж сама знаєш, як іноді буває.
– Як іноді буває? – вона поставила келих на стіл так різко, що він ледь не тріснув. – Ти маєш на увазі, що я можу сказати щось не так? Що я можу зіпсувати твоє ідеальне свято? То краще мене взагалі не кликати, правда?
Я відчула, як у горлі стискається. Не знала, що відповісти, бо в глибині душі розуміла: частково вона має рацію. Але й мовчати не могла.
– Я тебе люблю, мамо. І завжди запрошу. Просто давай ми з тобою відзначимо окремо, спокійно, як тобі подобається.
Вона подивилася на мене довгим важким поглядом, потім розвернулася і пішла до дверей.
– Не треба мені ваших окремих свят. Я вже зрозуміла, де моє місце.
Двері зачинилися тихо, без грюкання. Але мені стало ще важче, ніж якби вона їх розтрощила.
Все почалося кілька років тому, коли мої батьки розлучилися. Я щойно закінчила університет, знайшла першу серйозну роботу, і саме в той момент тато подав документи на розлучення. Пізніше, коли ми з ним сиділи за кавою в його новій квартирі, він зітхнув і сказав:
– Знаєш, доню, я чекав, поки ти станеш на ноги. Не хотів, щоб ти переживала це все під час іспитів і пошуку роботи. Але далі терпіти було неможливо.
Ми з татом завжди були близькими. Навіть після розлучення ми часто бачилися, телефонували один одному, ділилися новинами. Він швидко знайшов нову жінку – тітку Світлану, спокійну, доброзичливу, з м’яким голосом і вічною посмішкою.
Вони одружилися тихо, без гучного весілля, і я була щаслива за нього. А через рік і я вийшла заміж за Тараса – ми познайомилися ще в університеті, довго дружили, а потім зрозуміли, що це серйозно.
Тато на моє весілля не приїхав. Не тому, що не хотів – він дуже хотів. Але мама поставила ультиматум:
– Якщо він з’явиться – я влаштую таке, що ви всі запам’ятаєте надовго.
Я знала, що вона не жартує. Тому тато просто надіслав величезний букет і лист, у якому написав, що пишається мною і бажає всього найкращого. Ми з ним потім довго сміялися: обидва стали «молодятами» майже одночасно.
У дитинстві я пам’ятаю наші сімейні вечері. Здавалося б, усе нормально: тато приходив з роботи, мама готувала щось смачне, ми сідали за стіл. Але іноді раптом усе змінювалося через дрібницю. Наприклад, тато випадково пролив трохи соусу на скатерку. Мама спочатку тихо зауважувала:
– Обережніше ж, Ігоре. Скільки разів просила.
А потім, якщо тато не вибачався досить швидко чи щиро (на її думку), починалося. Вона згадувала все: і як він колись забув купити хліб, і як не зателефонував із відрядження вчасно, і як дивився на якусь колегу на корпоративі п’ять років тому.
Голос ставав усе гучнішим, слова – усе гострішими. Тато здебільшого мовчав, дивився в тарілку або у вікно. А коли вже не витримував – просто вставав і йшов гуляти. Іноді на годину, іноді на всю ніч.
Я бігала за мамою, намагалася заспокоїти:
– Мамо, ну що ти, він же не навмисне…
А вона сідала на диван, брала серветку, витирала сльози і шепотіла:
– Він мене не поважає, Олено. Зовсім не поважає.
Потім, коли тато повертався, вони кілька днів не розмовляли. А потім ніби нічого й не було – знову спокій, сміх, плани на вихідні. Так тривало роками.
Я дивувалася, як тато все це витримував. А коли познайомилася з тіткою Світланою, зрозуміла: йому просто потрібен був спокій. Вона ніколи не підвищувала голос, завжди вислуховувала, посміхалася. Тато при ній розслабився, став м’якшим, навіть деякі старі звички кинув.
А мама після розлучення ніби завмерла в часі. Спочатку вона довго не могла повірити, що тато справді пішов. Потім почала телефонувати мені щодня:
– Він дзвонив? Передавав щось? Може, шкодує?
Я намагалася підтримувати її, запрошувала в гості, водила в кафе. Але з часом помітила: мама змінилася. Стала підозрілою до всіх, шукала в словах людей прихований сенс, легко ображалас.
Коли ми з Тарасом одружилися, я дуже хотіла, щоб мама була щаслива на нашому святі. Але вона сиділа за столом мовчки, майже не посміхалася, на всі тости відповідала коротко. Подруги питали мене пошепки:
– З твоєю мамою все гаразд?
Я тільки знизувала плечима.
Після весілля наше життя пішло своїм ходом. У нас з’явилися нові родичі, друзі Тараса, спільні компанії. Я запрошувала маму скрізь: на дні народження, на новорічні свята, на пікніки. Спочатку все було нормально. Але потім почалося.
Одного разу на сімейному святі в Тарасових батьків мама підняла кілька келихів і раптом звернулася до свекрухи:
– А ви чому так на мене дивитеся? Щось не так?
Свекруха здивувалася:
– Та ні, Валентино Миколаївно, все гаразд…
– Ні, я бачу! Ви думаєте, що я тут зайва? Що я не вписуюся у вашу ідеальну родину?
Усі завмерли. Я швидко підійшла, взяла маму за руку:
– Мамо, ходімо повітря вдихнемо.
Вивела її на балкон, намагалася заспокоїти. А коли повернулися – настрій у всіх був зіпсований. Свекруха потім тихо сказала мені:
– Олено, ми нічого поганого не мали на увазі…
Але я бачила в її очах: наступного разу краще без мами.
Іншим разом на день народження подруги мама почала розпитувати одну дівчину:
– А ти чому весь вечір з моїм зятем розмовляєш? Щось задумала?
Дівчина розгубилася, Тарас почервонів, я знову мусила вибачатися і забирати маму додому.
Після кількох таких випадків я зрозуміла: запрошувати її в великі компанії небезпечно. Не для неї – для всіх інших. І для мене теж.
Тоді я почала влаштовувати окремі зустрічі. Тільки ми втрьох: я, Тарас і мама. Або вдвох із нею – в кафе, в кіно, на прогулянку. Спочатку їй подобалося.
– Нарешті ми самі, без тих чужих людей, – казала вона.
Але з часом і це перестало влаштовувати. Вона почала дорікати:
– Ти мене ховаєш, Олено. Соромишся показати друзям. Думаєш, я не гідна твоєї нової родини?
Я заперечувала:
– Мамо, ні! Просто хочу, щоб нам усім було комфортно.
– Комфортно без мене, правда? – відповідала вона.
Тарас намагався підтримувати мене. Одного вечора, коли ми лежали перед сном, він сказав:
– Може, поговорити з нею серйозно? Сказати, що ми її любимо, але…
– Але що? – я зітхнула. – Вона відразу образиться. Скаже, що ми її вчимо жити.
– А може, справді варто запропонувати їй звернутися до фахівця? Тихенько, делікатно.
– Я пробувала. Вона одне каже: «Я не з’їхала з глузду! Не треба мене лікувати!»
Ми довго мовчали. Потім Тарас обійняв мене:
– Ми щось придумаємо. Головне – не здаватися.
Я дуже хотіла вірити, що придумаємо. Бо бачити, як мама дедалі більше замикається в собі, як вона відчуває себе самотньою і непотрібною – було нестерпно.
Я любила її, пам’ятала, якою вона була раніше: веселою, гостинною, тією, що завжди пекла найкращі пиріжки в світі й співала старих пісень за столом.
Іноді я згадувала, як у дитинстві вона брала мене за руку і ми йшли в парк годувати качок. Як розповідала казки перед сном. Як раділа моїм першим успіхам у школі.
І мені так хотілося повернути хоч частинку тієї мами. Не для інших – для неї самої.
Того вечора, після тієї розмови у вітальні, я довго не могла заснути. Тарас уже дихав рівно поруч, а я лежала і думала: що ж робити далі? Як знайти той тонкий баланс між любов’ю до мами і турботою про власне життя? Як допомогти їй, якщо вона сама цього не хоче?
Головна картинка ілюстративна.
