Недільний ранок починався напрочуд мирно, поки на стіл не опустилася тарілка з гречаною кашею, щедро присмаченою вершковим маслом.
– Знаєш, Назаре, нам варто спробувати пожити окремо, – спокійно сказала Поліна, сідаючи навпроти.
Чоловік завмер із виделкою в руці й повільно звів очі.
– Як ти сказала?
– Окремо, – терпляче повторила вона. – Тиждень чи два. Я можу тимчасово поїхати до мами, все одно вона просила допомогти з консервацією. Нам треба видихнути.
Назар опустив виделку, потер лоба й несподівано важко зітхнув:
– Дивно. Я вчора перед сном лежав і думав про те саме. Навіть прикинув, що міг би перекантуватися на дачі в батьків.
Поліна відсунула тарілку, випросталася на стільці й зміряла його пильним поглядом.
– Ні, стривай. Одне діло – я. У мене є вагомі причини для втоми. Але тобі що не так?
– Мені? – Назар нервово хмикнув. – Та просто втомився ходити по хаті й щодня наступати собі на горло, вдаючи, що мене все влаштовує.
– Тобто це ти мною незадоволений? – у голосі Поліни забриніла щира образа. – Я ідеальна господиня. Робота, дім, чисті сорочки, гарячий сніданок. Що з цього списку тебе так виснажило?
– Ця каша, – рівним тоном сказав чоловік, тицьнувши пальцем у тарілку. – Я терпіти її не можу. Ще з дитячого садка.
– Гречку? Вона ж корисна, там залізо…
– Вона суха, пісна і пахне шкільною їдальнею, – твердо відрізав Назар. – Я її щоразу ковтаю, наче гіркі пігулки, просто щоб тебе не засмутити. Їжа має приносити задоволення, а не відчуття відбування покарання.
– Ти серйозно? Сім місяців мовчки жував і мучився? – Поліна закліпала очима. – А сказати ротом раніше не можна було?
– А ти б не образилася? – парирував Назар. – Ти ж будь-яке зауваження сприймаєш як особисту образу. І цей твій фланелевий халат кольору зів’ялої капусти. Тобі двадцять шість, на роботу ти виходиш як зірка кіно з обкладинки журналу – костюм, зачіска, парфуми. А вдома натягаєш на себе цей мішок, у якому моя бабуся на городі картоплю вибирала. Для кого ти вдома бережеш цю красу? Для стін?
Поліна аж рота відкрила від обурення.
– Ах, значить, халат тобі мій муляє? Тобто вдома жінка після дванадцяти годин на підборах не має права розслабитися? А сам? Ти на себе давно дивився?
– А що зі мною? – щиро здивувався Назар.
– Твій спів у душі! – випалила вона. – Ти постійно виєш там свої старі рок-балади. З сьомої ранку. Причому в тебе немає жодної правильної ноти. Я закінчила музичну школу по класу фортепіано, я щоранку сиджу на кухні й пальцями перебираю по стільниці, бо мої вуха скручуються. в трубочку.
– Я просто піднімаю собі настрій, – розгублено буркнув він. – Музика додає мені бадьорості.
– Тобі додає, а мені додає бажання накритися двома подушками й закричати. І це ще дрібниці! Скільки разів я просила: зняв кросівки біля порога – витри бруд відразу, не розноси пісок по килимку. Ти пам’ятаєш, коли востаннє брав у руки крем для взуття?
Назар замовк, поглянув у коридор, де біля дверей стояли його запилені черевики, і тихо зізнався:
– Мабуть, восени…
– Отож. Я щовечора беру серветки й витираю за тобою сліди, бо мені соромно, якщо раптом сусіди чи кур’єр зазирнуть через поріг.
У кухні запала ніякова тиша. Чоловік сидів, підперши щоку кулаком, і дивився на вже холодну кашу. Поліна смикала край того самого завеликого фланелевого рукава.
– Що, ще є список? – нарешті запитав Назар без колишньої злості. – Давай уже все вивалюй, раз почали ділити територію.
Вона зам’ялася, опустила очі й раптом тихо видихнула:
– Та ні. Більше нічого немає.
– І в мене немає, – знизав плечима він. – Тільки каша і цей жахливий халат.
– А якщо я зараз зніму халат і переодягнуся у твій улюблений домашній трикотажний костюм? – обережно спитала Поліна.
– Було б чудово, – кивнув Назар. – А кашу можна прибрати в холодильник? Я не хочу викидати, візьмеш собі на обід, якщо любиш.
– Домовилися. А я тобі зроблю омлет із сиром і зеленню. Ти ж любиш омлет?
– З трьох яєць, будь ласка.
Поліна підвелася й рушила до спальні, але коло дверей обернулася:
– І про душ… Слухай музику в навушниках, поки голишся. Добре?
– Добре, – Назар підхопився зі стільця й попрямував у коридор. Дістав із полиці щітку, баночку з воском і присів біля вхідних дверей.
Коли через десять хвилин Поліна зайшла на кухню в затишних бежевих штанях і світлій футболці, сковорідка вже шипіла на плиті, на поличці в коридорі блищали начищені черевики, а тема про переїзд до батьків за цей стіл більше ніколи не поверталася.
