fbpx
Історії з життя
– Знаєш, про що я подумала? Про те, що твоя мама зовсім старенька, безсила. Їй нелегко жити одній в селі. Давай купимо їй квартиру в місті або взагалі заберемо до нас. Місця вистачить. Він ледь не з’їхав з дороги від несподіванки. Це вже щось дійсно нове. – А кому вона тут, в місті, потрібна? Так, мама в роках. Скільки їй залишилося. І витрачати гроші на квартиру

Про дитину дізнався пізніше…

Владислав широко посміхнувся: все йшло чудово. Він уклав дуже вигідний контракт, тепер роботи для фірми вистачить на більш ніж півроку. Втім, його справи в бізнесі і так досить успішні. Найближчі колеги і ті заздрять, мовляв, як йому це вдається? При нинішніх обставинах не дуже легко розігнатися.

– Фортуна, друзі, фортуна. Треба ловити, поки хтось інший не зловив, – відповідав ухильно.

Втім, і друзі у Владислава були «потрібні» люди. Тому що зараз довіряти особливо нікому. Сьогодні друзі – завтра вороги. І сам це пережив, і у інших бачив. Інша справа – жінки. Прості, доступні, не такі, як була його Ірина. Їм можна і душу вилити. Легко закохувався, легко розлучався.

Дружина? Вони давно чужі. Якщо чесно, Владислав одружився більше на її грошах і тестевій посаді, що відкривали двері до бізнесу.

Ірина ж оцінила його організаторські здібності, які вже в недалекій перспективі повинні були розвинути цей бізнес. В крайньому випадку, Владислав так думав, точніше, намагався думати, тому що знав: Ірина все ж любила його. У хвилини ніжності зізнавалася в коханні, в тому, що він – єдиний і найкращий чоловік у світі.

Але Владислав відчував: йому ніколи не дотягнутися до Ірини. До її інтелекту, особливого шарму і вишуканості, але, в той же час простоти, до якої, як хтось із мудрих сказав, не опускаються, а піднімаються. Чи не тому він завів інтрижку зі своєю секретаркою?

Знав, Ірина неодмінно про це дізнається. Може, навіть влаштує розбірки і тоді він скаже про те, що не всі такі правильні, як вона. Владислав помилився. Ірина тільки глузливо глянула на нього, ніби нічого не сталося.

Одного разу на одній з вечірок він відверто залицявся до молоденької дружини відомого, але вже в літах, підприємця. Той захворів і «юна леді» була на вечірці одна. Ловив на собі зацікавлені погляди присутніх. Знав, що вони спрямовані і на Ірину. Вона ж вела себе, ніби все відбувалося як належне. Підтримувала розмову, жартувала. Вибрала момент і підійшла до них, посміхнулася.

– Вам одній сумно, чи не так? – звернулася до жінки, якій він протягом вечора приділяв увагу. – Влад цікавий співрозмовник. Він будь-кого може розважити. До речі, ми вже їдемо додому, у Владислава завтра вранці відповідальна зустріч.

Можемо вас підвезти, ви ж, мабуть, теж поспішайте додому? До речі, як здоров’я вашого чоловіка Передавайте від нас вітання. Сказала це голосно, спеціально, щоб всі почули. Владислав був готовий спопелити Ірину поглядом, але заперечити не посмів. Навпаки, підтакнув дружині. Вдома намагався обійняти Ірину.

– А ти правильно зрозуміла: я дійсно хотів «виручити» цю жінку. Вона була така самотня …

– Ти хотів зробити мені неприємно. Тобі це вдалося. Шкода тільки, ти не знаєш сам, що хочеш довести.

Він не очікував від дружини цих слів. Відвертих і беззахисних. Ірина і тут перемогла, сказавши правду. Мабуть, ще один раз вона була з Владиславом такою ж відвертою. Коли поверталися з села, де жила його старенька мама. Ірина сиділа поруч задумлива, зосереджена.

Тримала в руках букет жоржин – мама щедро насадила їх навколо будинку. Владислав і тут не розумів дружину – вдома, біля їх особняка цілий розарій, а вона везе ці простенькі квіти. Гнав щосили машину – швидкість була його захопленням. Ірина поклала руку йому на плече.

– Не поспішай. Пам’ятаєш, як ти вперше завіз мене в село, до своєї мами? Взагалі, я хочу тобі щось сказати.

Пам’ятає. Але до чого ці слова? І він, і вона знають: це було зроблено більше для людей, для традиційного “треба” познайомити невістку зі свекрухою. Втім, може, він помиляється. Тому що Ірина якось відразу знайшла спільну мову з його матір’ю. Ось і зараз про щось довірливо шепотілися без нього на кухні.

– Знаєш, про що я подумала? Про те, що твоя мама зовсім старенька, безсила. Їй нелегко жити одній в селі. Давай купимо їй квартиру в місті або взагалі заберемо до нас. Місця вистачить.

Він ледь не з’їхав з дороги від несподіванки. Це вже щось дійсно нове.

– А кому вона тут, в місті, потрібна? Так, мама в роках. Скільки їй залишилося. І витрачати гроші на квартиру.

– Господи, як ти можеш? Невже не боїшся, що там, на небесах?

– Небеса глухі. І сліпі, Ірино! Інакше…

Владислав доказав, що інакше вони, ці небеса, не допустили б того, як він діяв в останній час. Давно вже за спиною тестя і Ірини влаштовував різні справи з вигодою тільки для себе. Відкрив нову фірму на своє ім’я, забувши, що гроші – сімейні. Втім, Ірина хотіла щось сказати … Але дружина вже сиділа далека і чужа.

І тільки через місяць, коли Ірина подала на розлучення, Владислав дізнався, про що вона хотіла повідомити йому в той день. Ірина чекала дитину. Першим, хто дізнався про це, була його мама. От і зрозумій жінок …

Втім, майбутня дитина – ще не причина виселяти його з квартири. Він судився з Іриною за кожен сантиметр, точніше, з тестем, на якого був записаний особняк. А якщо не хочуть Владислава бачити, хай компенсують грошима.

Щодо бізнесу, Владислав був спокійний – він давно взяв на себе, що міг. Нарешті, тільки довів, що в одному ні тесть, ні Ірина не помилилися – в його організаторських здібностях. Підписаний контракт – ще одне яскраве підтвердження цього. Після такого успіху дійсно можна розслабитися.

Навіть поїхати відпочити в який-небудь дорогий санаторій або за кордон. Тепер він може собі щось подібне дозволити. А зараз – до нової подружки. По дорозі купив випивку, цукерки. Мчав на своїй розкішній іномарці, не дивлячись на потік машин. Колись Ірина просила його скинути швидкість.

Чому раптом згадав про колишню дружину? Може, заїхати? Знав, Ірина гйодає на руках сина. Владислав його досі не бачив. Якось подзвонив, але натрапив на сталевий голос тестя.

– Ти отримав все. Більше тут твого нічого немає, – ось що почув у відповідь. Немає і не треба. Чому взагалі він згадує про це? Якби тоді Владислав вислухав її … Ні, так не годиться, геть від спогадів, від сентиментів. Натиснув на «газ», пішов на обгін. І тільки в останню секунду зауважив, як на його легковик, з не меншою швидкістю мчав вантажний фургон.

Отямився в палаті.

– У вас є хтось із рідних? Назвіть адресу, телефон, – чув далекий, ніби з підземелля голос.

Рідні? Мама … Господи, він і не згадує, коли був у неї. Ні, вона зовсім стара, нічим йому не допоможе. Ірина? Тепер і вона – чужа. Але у нього по – справжньому більше нікого немає. Зачекайте, що з його руками, з усім…? Ні поворухнутися, а ще він нічого не бачить.

– За вами потрібен особливий догляд. Назвіть хоч який-небудь телефон, – просив голос.

Те, що в палату зайшла Ірина, Владислав зрозумів відразу: тільки вона з його знайомих жінок користувалася такими духами. Вони пахли вербою, шкіркою мандарина і ще чимось невловимо свіжим, весняним. Присіла на краєчок ліжка.

– Не хвилюйся, тобі не можна. Добре, що ти назвав медикам мою адресу. До речі, вони запевняють: все буде добре. Будеш ходити. Навіщо ці слова? Він і сам це знає. Нехай краще розпитає, що з його очима?

Ірина вловила його думку.

– Тут складніше. Лiкар каже, є пошкодження. Може, треба буде кілька радикальніших дій. При необхідності – направлять до столиці.

Владислав відчув: вона встала.

– Ще прийдеш, Ірино?

– Не знаю. Я зробила все необхідне. Розпорядилися коштами, найняла тебе доглядальницю.

Час, здавалося, тягнувся нескінченно. Була столиця, консультації різних медичних світил. Всі розводили руками: хіба диво і час повернуть йому зір.

Треба вчитися жити заново. Головне-спокій, позитивні емоції. Легко сказати. Після року поневірянь справи в його фірмі далеко не успішні, а якщо чесно – ніякі. Ні прибутків, ні нових контрактів.

– Їдьте до мами. Ви говорили, вона живе в селі. Там тихо, спокійно. Якраз те, що вам потрібно. Відпочинете, потім направимо вас в центр реабілітації, – радив професор.

Хіба у нього був вибір? Бродив по стежках маминого саду. Аж тепер вона, а ще паличка – його супутники. Він же нічого не бачить. Дійсно, над ним лише сліпі небеса. Здається, Владислав сказав це вголос.

– Навіщо про сумне? Гості у нас скоро будуть, – то у відповідь на його слова мама.

– Гості? Звідки? До нас же, крім твоїх сусідів ніхто не приходить, мама.

– Не знаю. Але гості будуть, тому що вранці в будинок залетіла ластівка.

Як і тоді, Владислав впізнав парфуми Ірини. Чув, як йшла до нього між старих яблунь.

– Ти?

– І не одна. Я привезла тобі сина. Ось, він вже сам ходить.

Маленька тепла долонька торкнулася щоки Владислава. Дійсно або йому здалося, ніби на мить, на частку секунди він побачив яскраве сонячне світло, що пробивалося крізь блакитне небо.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!