Знаєте, мені здається, що моє життя завжди було розділене на “до” і “після”. Тільки от це “до” – це все, ким я могла б стати, а “після” – те, як обернулось моє життя насправді.
Моя мама. Ця жінка з дитинства навчила мене, що я “не така”. Не надто розумна, не надто гарна, не надто старанна. Завжди було щось, чого я не могла досягти, як би не старалася.
Коли приносила зі школи четвірку, це був привід для докорів. А коли бігла додому із табелем у якому були лиш одні 5-ки, мама навіть не дивилась у нього, мовляв, так і має бути, чого тут радіти?
Я росла мовчазною і старанною. У мені жила надія дотягнути. Стати дівчинкою, яку рідна мама таки колись приголубить, якою буде пишатись, яку буде любити.
Я сиділа над підручниками допізна, аби тільки довести їй, що чогось варта. Закінчила школу із золотою медаллю, вступила до інституту, навіть отримала червоний диплом. Працювала на престижній роботі, колеги поважали.
— Твоя робота – це не показник, – казала вона, – Краще б ти вдома сиділа, борщ варила та пилюку витирала.
Навіть коли я стала начальником відділу мама зустрічала мене все тим же осудливим і невдоволеним обличчям. Їй завжди було мало. Не так я жила, не так говорила, не так виглядала.
А ще мама любила скаржитися знайомим на те, як лелека схибив. коли приніс їй мене. Мовляв, у такої прекрасної і розумної жінки мала б бути така ж донька.
— Валя нічого не вміє. Ні до холодної води, навіть її зарплати мене не радують. Так заробляти просто не можна. Ну хто зважиться таку покликати заміж. Ніякий чоловік не схоче, аби жінка була годувальником у сім’ї.
Чому я ніколи нічого не казала? А як я могла. Вона ж мене виховала, виростила, через мене не мала особистого життя? Як я могла ще й бути невдячною? Вона ж – мама.
А потім я закохалася. Він був такий світлий, добрий, щирий. Мені здавалося, що з ним я зможу нарешті відчути яке воно – справжнє жіноче щастя, дізнаюсь, що таке сім’я.
Ми планували одружитися, навіть дату весілля визначили. Я довго не зізнавалась мамі, ніби відчувала, берегла своє щастя. Але коли я розповіла їй, вона влаштувала справжню виставу.
— Ти мене залишити вирішила? Ну так, мама на тебе життя поклала, жила заради тебе, а тепер, коли твоя допомога мамі потрібна, то ти її кинеш?
А потім – осіла на підлогу і не відкривала очей. Швидка, стаціонар. Я стояла над її ліжком, аж підстрибуючи від хвилювання а вона мовила тихо, але твердо:
— Якщо ти вийдеш заміж, я відмовлюся випишусь звідси і вже хай буде, як буде. Ти будеш тому виною і тільки ти.
Вона була така безпомічна, я не змогла сказати і слова проти. Скасувала заручини, сказала коханому, що так буде краще. Мама виграла. Я залишилася з нею.
Роки минали. Мені було 30, потім 40, а тепер вже 50. Мамі нині 75 і її характер стає все складнішим, а причіпки уїдливішими. Робота моє єдине спасіння, місце де є тиша і повага від підлеглих.
Ночами практично не сплю і дивлюсь на зорі. Запитую у них, як же так могло статись і чому все так обернуло? Я все чекаю, коли прокинусь від цього важкого сну. Ну не можу ж бути що все моє життя буде от таким?
Ці рядки я прочитала у щоденнику Валентини, який знайшла серед її речей. Валентини я не знала особисто. Її мама, досить жвава, старенька, звернулась до нас із проханням очистити кімнату покійної доньки від її речей.
Доки ми вигортали у сміттєві пакети все, що було важливо для Валентини за життя, її мама голосно жалілась на свою доньку. Все життя Валентина зіпсувала їй.
Мало того, ніколи не була ні доброю, ні хорошою, ні старанною. Ще й не захотіла маму на той світ провести, а пішла перша. Скільки клопоту завдала, ще й речей у кімнаті купу залишила, ось, витрачати гроші треба, аби все це викинути.
Мене вразило, що у квартирі не було жодного фото Валентини, жодної згадки про те, що вона тут колись жила. Коли ж я запитала у матері Валентини, коли ж доньки не стало, та відповіла спокійно:
— Так позавчора. Я чекаю сніданку а вона не несе. Кличу, а та мовчить. Довелось мені самій вставати і йти до неї, бо ж як це – 7-ма ранку а вона мені сніданку ще не приготувала?
Цікаво, ця жінка хоч колись зрозуміє, що накоїла?
Головна картинка ілюстративна.
