Дзвінок пролунав, коли я сіла смачно поїсти. Голос невістки в слухавці тремтів від подиву: «Мам, до тебе приходила якась жінка. Літня, наполягала на зустрічі. Я сказала, що ти у лікаря, але вона пообіцяла повернутися».

Ці слова вразили мене. Я аж зайшлася від тривожного передчуття. Хто ця жінка? І чому її візит здається мені таким важливим? Тридцять років минуло з тих пір, як я востаннє чула ім’я, яке тепер спливло в пам’яті, наче тінь із минулого. Той дзвінок перевернув мій спокійний світ, змусивши зазирнути в глибину спогадів, які я так довго намагалася залишити позаду.

Мене звати Віра Андріївна, і в свої шістдесят два роки я навчилася цінувати розміреність. Мій день розписаний по хвилинах: ранкова зарядка з легкими гантелями, прогулянка в парку, де я знаю кожну стежку, обід із улюбленою книгою чи журналом, а по середах – зустрічі з подругами за чаєм.

Будь-яке порушення цього ритму викликає в мені неспокій, наче хтось раптово змінив мелодію знайомої пісні. Того дня, коли невістка Лариса зателефонувала, я саме повернулася з поліклініки. Її слова про таємничу відвідувачку змусили мене здригнутися.

— Ларисо, вона хоч ім’я своє назвала? — запитала я, сідаючи в старе крісло, яке ще пам’ятає мої юні роки.

— Ні, уявляєш? — відповіла невістка. — Тільки щось бурмотіла про давнє знайомство і що їй терміново треба з тобою поговорити. Все просила твій номер.

— Добре, — зітхнула я. — Дай їй мій номер, якщо ще прийде.

Я поклала слухавку і підійшла до вікна. Осінь розфарбувала місто в теплі відтінки охри й бурштину. Листя гойдалося на вітрі, наче маленькі вогники, і я мимоволі задивилася на цю красу. Але в душі ворушилося щось тривожне, наче передчуття бурі.

Через три дні телефон задзвонив знову. Я підняла слухавку, і старий, трохи тремтячий голос змусив мене здригнутися.

— Віро Андріївно? Це Ганна Петрівна. Пам’ятаєте мене? — голос був знайомим, хоч і постарілим.

Я завмерла. Ганна Петрівна. Мати Миколи. Тридцять років минуло, але той голос я впізнала б серед сотень інших.

— Пам’ятаю, — відповіла я тихо, відчуваючи, як горло пересохло.

— Нам треба зустрітися, Віро. Це дуже важливо, — в її тоні з’явилися благальні нотки. — Йдеться про Миколу.

Я закрила очі. Перед ними, наче кадри старого фільму, промайнули спогади: літній двір, стара лавка під тополею, Микола, що витесує дерев’яну фігурку, його світлі очі, що сяють теплом…

— Гаразд, — сказала я, ніби не своїм голосом. — Зустрінемося.

Ми домовилися про зустріч у маленькій кав’ярні неподалік мого будинку. Тієї ночі я не могла заснути. Спогади про те літо заполонили мою голову, і я знову відчула себе молодою Вірою, матір’ю десятирічного Сергійка, яка ще вірила, що життя може бути простим і щасливим.

Тоді, тридцять років тому, мій син Сергійко був тихим хлопчиком. Він більше любив книжки, ніж гучні ігри з іншими дітьми. Я часто знаходила його на балконі з томиком пригодницьких історій, тоді як у дворі гуділи дитячі голоси.

Але одного дня все змінилося. Сергійко почав затримуватися на вулиці, повертався додому з блиском в очах і одного разу приніс маленьку дерев’яну фігурку — незграбного коника.

— Мам, це я зробив! — гордо заявив він. — Дядько Микола навчив! Він у дворі сидить, на лавці, і такі круті штуки робить!

Я насторожилася.

— Який ще дядько Микола? — запитала я, намагаючись не показати тривоги.

— Він класний! — запевнив Сергійко. — Показав, як тримати інструмент, щоб пальці цілі залишились. Сказав, що в мене хист!

Того ж вечора я спустилася в двір. На лавці під старою тополею сидів чоловік років тридцяти. Перед ним лежала газета з дерев’яною стружкою, а в руках він тримав фігурку птаха. Його права нога була неприродно вигнута — мабуть, ще щось із дитинства.

— Добрий вечір, — сказала я, підходячи ближче. — Ви, мабуть, той самий дядько Микола?

Він підвів голову, і я мимоволі затримала подих. Його очі були світлими, наче весняне небо, а на лівій щоці виднів тонкий шрам. Він усміхнувся, трохи ніяковіючи.

— Добрий вечір, — відповів він. — Ви, певно, мама Сергійка? Вибачте, якщо щось не так. Ваш хлопець зацікавився, а я люблю дітей вчити. Я веду гурток різьби по дереву.

Він почав копирсатися в кишені, шукаючи якісь документи, але я зупинила його жестом.

— Та ні, все гаразд, — посміхнулася я. — Просто хотіла познайомитися. Сергійко весь час про вас говорить.

Так почалося наше знайомство. Микола виявився людиною тихою, але з якоюсь внутрішньою глибиною. Він розповідав про різьбу по дереву з такою пристрастю, що я не могла не слухати.

Згодом наші розмови вийшли за межі дитячих занять. Ми говорили про книги, про життя, про мрії. Микола жив із матір’ю, працював у Будинку куьтури.

Я ловила себе на думці, що чекаю цих вечірніх розмов. Не те щоб я закохалася — після розлучення я вирішила, що моє життя належить лише синові. Але в Миколі було щось особливе, якась спорідненість душ, що притягувала мене.

Але одного дня все обірвалося. Ганна Петрівна з’явилася в моєму дворі, наче вихор. Висока, струнка, з гострим поглядом, вона підійшла до мене без передмов.

— Що вам потрібно від мого сина? — різко запитала вона. — Думаєте, він легка здобич. Шукаєте собі чоловіка, бо самій із сином важко, так?!

Я була ошелешена.

— Про що ви? — ледве вимовилаа я. — Ми просто розмовляємо!

— Не морочте мені голову! — відрізала вона. — Миколі не потрібні ваші плани!

Через тиждень вони зникли. Просто зібралися і поїхали, не залишивши жодного сліду. Сергійко плакав, питав, куди подівся дядько Микола, але я не шукала його. Гордість не дозволила.

І ось тепер, через тридцять років, Ганна Петрівна сиділа навпроти мене в кав’ярні. Її сиве волосся було зібране в тугий пучок, а очі, як і тоді, дивилися пильно.

— Добрий день, — сказала я, сідаючи за столик.

— Не змінилася, — тихо промовила вона. — Тільки сивину в косах видно.

Я промовчала. Що тут скажеш? Час не шкодує нікого.

— Каву будете? — запитала я, кличучи офіціантку.

— Ні, дякую, — похитала головою Ганна Петрівна. — Чай, якщо можна.

Ми мовчали, поки офіціантка ставила чашки. Нарешті вона заговорила, і її голос тремтів:

— Миколі погано, Віро. Дуже погано.

Я відчула, як щось стислося всередині.

— Що сталося?

— Права сторона майже не діє. А тепер ще це ось,  —осіклась вона. Вона замовкла, крутячи ложечку в руках. — Він так і не одружився. Були спроби, але не склалося.

Вона різко підняла очі.

— Він вас не забув, Віро. Усі ці роки.

— Навіщо ви це розповідаєте? — тихо запитала я.

— Бо я була дурною! — раптово вигукнула вона. — Думала, захищаю його, а лише зіпсувала йому життя. І собі.

Вона дістала з сумки хустинку, промокнула очі.

— Я не напрошуюся, Віро. Але, може, ви б його провідали? Він у стаціонарі, ні з ким не розмовляє. А вас згадує.

Я дивилася у вікно, де дощ малював візерунки на склі. Спогади про те літо знову ожили: Микола, що вчить Сергійка тримати інструмент, їхні тихі розмови, його тепла усмішка.

— Я не можу, — сказала я нарешті.

— Чому? — Ганна Петрівна подалася вперед. — Віро, благаю!

— Бо минуло тридцять років, — перебила я. — Ми вже не ті люди. Життя змінило нас. Не можна повернути те, що було.

— Але він вас любить! — майже вигукнула вона.

— Ні, — м’яко заперечила я. — Він любить спогад. Образ молодої жінки, якої вже немає. А я не знаю, хто він тепер. І він не знає мене.

Я помовчала, збираючись із думками.

— Знаєте, що я зрозуміла за ці роки? Не можна будувати стосунки з жалю чи обов’язку. Це не щастя — ні для нього, ні для мене. Ви хочете, щоб я прийшла і що? Стала його підтримкою? Доглядальницею? Це нечесно.

Ганна Петрівна опустила голову, мовчала.

— Я не можу, — твердо сказала я. — Не тому, що не хочу допомогти. А тому, що це не поверне минулого.

Дощ за вікном посилився, стукаючи по склу. Ганна Петрівна сиділа, опустивши плечі, і виглядала такою втомленою.

— Я розумію, — прошепотіла вона. — Ви маєте рацію. Простіть мене, Віро. За все.

Вона підвелася, спираючись на палицю.

— Знаєте, що найгірше? — сказала вона. — Що я стара егоїстка, яка хотіла виправити свої помилки вашими руками.

Я провела її до дверей. Ми стояли, дивлячись на дощ.

— Бережи себе, — раптово сказала вона, переходячи на «ти». — І ще раз вибач.

Вона ступила під дощ, і її постать швидко розтанула в сірій імлі.

Додому я йшла пішки, попри дощ. Хотілося провітрити голову, розібратися в почуттях. Парасольку я тримала машинально, не помічаючи, як краплі стікають на взуття.

Біля під’їзду мене зустріла сусідка Марія.

— Віро, а я думала, ти вдома! — гукнула вона, тримаючи свою вічну корзинку. — Дзвонила тобі, хотіла зайти на чай.

— Вибач, Маріє, була зайнята, — відповіла я.

— Та які в нас тепер справи? — махнула вона рукою. — Хіба до лікаря сходити чи з онуками побавитися.

Я слабо посміхнулася і піднялася до квартири. Скинувши мокре взуття, поставила чайник. У кухні було темно, хмари за вікном зробили день схожим на вечір. Я не вмикала світло, сиділа в сутінках, попиваючи чай і дивлячись на дощові струмки на склі.

Ближче до вечора зателефонував Сергій.

— Мам, ти як? — запитав він. — Лариса казала, ти кудись ходила.

— Усе гаразд, синку, — відповіла я, намагаючись звучати бадьоро.

— Точно? Голос якийсь дивний, — наполіг він.

Я усміхнулася.

— Знаєш, — сказала я раптом, — пам’ятаєш дядька Миколу? Того, що вчив тебе різьбленню?

У слухавці запала тиша.

— Пам’ятаю, — відповів він нарешті. — Я ж тоді довго переживав, куди він подівся. Навіть шукав його, коли підріс.

— Справді? — здивувалася я. — Ти не розповідав.

— Та якось, — він зам’явся. — Знаєш, мам, я ж тоді багато чого розумів. Бачив, як ви розмовляли, як ти усміхалася. А потім ви перестали бачитися, і ти стала сумною. Я думав, це через мене.

— Що ти, синку, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі зволожилися. — Це не через тебе.

— А ту дошку пам’ятаєш? — раптом запитав він. — Ту, що ми з ним для тебе вирізали?

— Пам’ятаю, — відповіла я. — Вона досі на антресолях.

— Справді? — здивувався він. — Стільки років.

— Стільки років, — повторила я.

Коли ми попрощалися, я підійшла до старого серванта. На нижній полиці, за стосом журналів, лежала та сама дошка — проста, з вирізаним дитячою рукою візерунком із листя та квітів. У кутку було криво виведено: «Мамі від Сергійка».

Я провела пальцем по шорсткій поверхні, згадуючи, як Микола терпляче вчив сина,. Що було б, якби я тоді поговорила з Ганною Петрівною? Може, усе склалося б інакше? Але минуле — це минуле. А зараз — це зараз.

Я поклала дошку назад і зачинила дверцята. Життя навчило мене, що вибір завжди за нами. І найважливіше — бути чесним із собою.

За вікном сутеніло. Дощ стих, залишивши по собі вологий асфальт і запах осіннього листя. У світлі ліхтаря блищала мокра лава під старою тополею. На ній сиділа молода пара, сховавшись під однією парасолькою. Вони тихо розмовляли, і здавалося, що весь світ для них зараз — це та лава і той маленький острівець світла.

Я дивилася на них і думала, як дивно влаштоване життя. Воно дарує нам зустрічі, що могли б змінити все, але іноді найкраще — залишити їх у пам’яті, як засушену квітку в книзі. Трохи вицвілу, але все ще прекрасну.

Я зашторила вікна і ще довго ходила кімнатою. Те літо минуло безслідно. Микола знав де я жила, міг мене знайти легко. Чому саме зараз вони повернулись?

А може все ж сходити до нього?

Головна картинка ілюстративна.