Я дуже любила Костю, так сильно, що не бачила того, що його мати проти мене, не бачила того, що й Костя дається любити, а не любить мене, адже я за нього була старша на два роки, проте, для його матері, то була така велетенська різниця у віці, що вона всім і кожному про це говорила:
– Вчепилася мені до дитини та не відпускає.
Моя ж мама все це чула і казала мені про те, що не варто йти в родину, де тебе вже з початку не приймають. Але ж я любила, які слова мене мали переконати, коли я готова була для Кості звернути гори?
Я вже тоді працювала в місті і орендувала собі квартиру і якось так мені спало на думку, що, коли я матиму власну квартиру, то мама Костика одразу подобріє.
Батьки мої погодилися мені допомогти з квартирою і через рік я стала щасливою власницею однокімнатної квартири і мама Кості одразу подобріла.
З її благословення, Костя пішов жити до мене, хоч ми не подавали ні заяви, ні сватання не було.
Я закрила очі на це, але ж треба було вже їх відкрити, треба.
Я працювала і зранку самого бігла на роботу, а потім з роботи додому щось готувати їсти і не одразу помітила, що чоловік не вилазить з дому. Спочатку я пробувала натякнути, що пора й йому заробляти гроші, бо моєї зарплати на все не вистачить, але Костя робив вигляд, що не розуміє взагалі про що я, адже він ще вчиться на останньому курсі.
Я вирішила почекати рік і часто брала гроші в батьків, щоб прожити і прогодувати чоловіка, який не був мені чоловіком ні офіційно, ні усно.
Я все більше працювала, щоб у нас на все вистачало, а Костя шукав роботу цілий рік і так і не знайшов.
Де ділися всі ці десять років, як я з ним жила – поняття не маю, бо пригадую лиш роботу і готування їжі та догоджання Кості, який все ще не був мені чоловіком, але я чогось вірила, що маю дуже старатися і тоді він мене винагородить пропозицією руки і серця.
Я вже на свої купила квартиру, а однокімнатну продала та зробила ремонт, вже частими гостями у нас і свекруха і її донька, бо у них справи в місті по кілька днів, а їх треба гарно зустріти.
Костя працював хіба для вигляду, бо мені він ніяких грошей не давав, адже хто я йому?
Так все на купу навалилося, що я якось вийшла з офісу без сумки, в одному пальтечку, сіла і поїхала додому.
Усвідомлення того, де я прийшло вигуком контролера:
– Контроль. Покажіть ваші квитки.
Мені хотілося крізь землю провалитися, я вже хотіла втекти з тролейбусу, як в мою руку хтось тицьнув квиток. Я не бачила хто це був, чи чоловік чи жінка, але чужа доброта мене так розчулила, що я не могла стриматися, сльози покотилися самі.
Вдома мене зустріло обурення Кості, що я телефон десь забула, а він телефонував, щоб я пішла в магазин і купила щось.
Так само гуділи фоном свекруха, яка не свекруха і зовиця, яка не зовиця.
– У вас десять хвилин аби забратися з моєї квартири, – сказала спокійно я, – Всім.
Що тут почалося, і я невдячна, і Костиком скористалася, і доброту та відданість не ціную.
Я встала і просто пішла викидати його речі з шаф, бо їх було дуже багато. Вони пакували і говорили, а я все не могла дочекатися, коли за ними закриються двері.
Сиділа в тиші і думала – чого я швидше цього не зробила?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
