fbpx

Знаєте, я просто забула в братової сумку і вернулася за нею, але такого просто не сподівалася! Отак ворожити на рідну людину? Я їй це в очі сказала!

Я люблю походити в гості, себе показати та людей побачити, подивитися в кого який ремонт чи новий рецепт. Всі ходять в гості.

І я в себе приймаю, бо є у мене і діти, і онуки. То в кого як не день народження, то якийсь ювілей чи дата, а далі день Ангела або річниця. В такі дні купа клопоту, але ж і гостей треба почастувати та повеселити, тому я на це не зважаю. Хоча стомлююся як усі і кажу, що краще ходити в гості, але всі дати у мене в гостинах і буде мати гріх той, хто скаже, що я когось не запрошую.

Зовсім інша справа моя братова Світлана, вона й по гостях не ходить, хіба вже хтось дуже близький чи куми і до себе часто не запрошує. Скільки ми знаємося, вже років тридцять, то вона лиш на свої сорок років усіх запросила на гостину і то в ресторан.

Я помітила, що з нею щось не так після поминок у її батьків. Знаєте, коли всі носяться з тарілками та горнятами, все миють і складають, а вона попхалася з хлоркою вимивати сільську вбиральню, що була на дворі. Це мене так вразило, що я не могла не запитати, що вона таке робить! Адже навколо купа роботи, поки все поперемиваєш, то й ранок настане, а вона сказала, що просто не піде туди, якщо там було стільки народу до неї. Я собі так подумала, що вона його митиме ще раз уже після нас. Але то собі подумала жартома! Хто ж думав, що вона насправді така!

Так от в той день ми не напрошувалися в гості, а вона нас запросила. Вірніше, я їй кажу:

– Світлано, у твоєї онучки два роки і моя такого ж віку, то ми прийдемо та привітаємо дитину.

– Добре, – каже вона.

Звичайно, у мене склалося таке враження, що вона не хоче нас запрошувати, але ж слухайте! Та діти побавляться та й ми, дорослі, потеревенимо та всю родину по обговорюємо.

Прийшли ж не з порожніми руками! Подарунки, квіти – все як має бути. Стіл теж був, не кажу, що було голово, правда, й не дуже густо, але ж тепер вже така мода, що три салати – то занадто, а одні піци та картоплі-фрі… Я, наприклад, своїми зубами ту піцу їсти не можу. А от соковитий голубець би з радістю з’їла, але ж не було!

Ой, такого твердого напхалася, що аж важкість була, але ж не робила зауваження і подарунок не відбирала – повела себе гідно.

Далі діти бавилися, а ми розмовляли і вже все дійшло до завершення, бо господиня, що на стіл поставила, то те все й приходилося в себе й пхати холодним ввесь час, нічого гарячого не доливала і не доносила. Ой, та вже бог з ним, я тоді про себе подумала, що більше до неї й не піду.

І ось розходимося, попрощалися, перецілувалися та й йдемо на зупинку. Аж тут онучка як закричить:

– Де моя лялька! Хочу ляльку!

Ну я й вернулася, бо ж і двох хвилин не пройшло. Я в двері, атам картина: Світлана миє за нами перед порогом!

– Що ти, Світлано, – кажу я їй, – Ворожиш? Ми до тебе з чистою душею та з привітаннями, а ти за нами отак воду зливаєш? Не соромно?

– Соромно?, – як впреться в боки Світлана, – Соромно вести себе, як нечупари! А мити за такими – то не сором, а клопіт за який я тобі дуже дякую!

І як почала виговорювати, то мені аж лице лупилося, бо такої дичини, я ще не чула.

– Ти хоч коли роззуваєшся, то будь добра стати на чисте, а не на те саме місце. Де щойно був твій заляпаний болотом капець! І ти оте болото порозносила мені по хаті. А твоя онучка ще й по ліжку, де так радісно стрибала. Тепер я маю не лише все пилососи ти, а ще й прати!

Ну, люди добрі, що це за дичина? Це ж якесь безглуздя! Це я маю роззутися і стати на якусь лінію? Та де було місце – то там і стала, до чого тут отакі істерики?

Знаю точно, що в такої людини моєї ноги точно не буде!

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page