Де я могла сподіватися, що маленький пензлик, який онучка сама вибрала, може стільки коштувати? Та мені в найабсурднішому сні не могло таке приснитися скільки на той пензлик поставили націнки, а я тепер винна, уявляєте?
Отож, день почався, як день: наварила чоловікові їсти, помила посуд, лиш присіла, як донька привела онучку до нас, а та давай нам вкотре говорити, що хоче піти в гіпермаркет, бо там можна купити те, що їй треба в школу.
Я не дуже хотіла аж туди їхати, адже той гіпермаркет в іншій частині міста, але найбільше, що треба чоловіка просити їхати, а той поки в гараж, поки на заправку, далі ще на мийку захоче заїхати, то мені цілий день піде.
Але онучка вже губи надула і тоді до дідуся:
– Діду, я дуже хочу поїхати! Ліза хвалилася, що там собі купила дуже гарний пенал, а я теж хочу!
Чоловік онучці відмовити не міг і пішов в гараж, далі поки приїхав. Поки ми по тих корках доїхали, далі поки місце знайшли, то я вже втомилася.
А в гіпермаркеті ще добряче находилися, бо онучка то в один відділ, далі вона пити хоче, далі їсти, далі стомилася, але нічого не вибрала…
А далі пішли на касу, а там така черга і з десяти кас тільки три працює, людей купа, з візками такими, наче пів магазину скупили.
Вже наша черга підійшла і я така рада, що вже їдемо додому, бо ж мені ще вечерю готувати. Касир пікає покупки, як раптом чоловік мій любий як зарепетує на всю чергу:
– Чотириста гривень?
Я аж за серце схопилася, коли побачила, що саме коштує чотириста гривень. Пензлик. Звичайнісінький пензлик для малювання.
В мене очі мов ті п’ять копійок, онучка на мене, я на неї.
– Оленко, а ти не бачила яка там ціна, – питаю.
– Бабусю, там ціни не було.
– Негайно мінусуйте, ви що там всі з головою не дружите, якщо оцей пензлюрик стільки коштує! Чотириста гривень? Ви його пішки з Китаю принесли?
– Та що ви так реагуєте, – каже касирка, – треба на ціни дивитися, а то чергу затримуєте.
– А ти куди дивилася, – вже чоловік на мене переключився, – як дитина бере все, що хоче, то ти маєш якийсь мати розум. Але ж де, то все твоє виховання – допусть така! Та я вже не маю сили на вас усіх працювати…
Я вся горю, онучка не знає, що робити, черга хіхікає, касирка невдоволена. З’їздили за покупками просто чудово.
Чоловік всю дорогу правив, що він собі в усьому все життя відмовляв, збирав на дачу на схилі літ, а тут я собі таке дозволяю.
– Та де я знала, що той пензлик стільки коштуватиме?
– А ти хоч раз на ціни дивилася та зекономила хоч раз? Інші жінки на базар підуть, на базу, десь самі виростять, а ти тільки там, де тобі зручно, де близько і не дивишся на ціни! Все життя не економиш, на що тільки діти пальцем не тикнуть – все їм купуєш. Завжди так було! Ти хоч раз мене спитала, що мені купити? Ти хоч передивляєшся, що мені треба на зиму чи на літо? Ні і завжди так було.
Я вже не рада, що послухала онучку, хотіла дитину потішити, а хто як не бабуся з дідусем? А воно он як вийшло! Але замість того аби чоловік поскаржився на керівництво цього гіпермаркету, то він те все вилив на мене і ще й так перекрутив, наче я ті пензлики продаю і собі в кишеню кладу гроші. Я на чоловіка образилася і чекаю від нього вибачень. Як ви гадаєте, я дочекаюся чи він правий?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота