Коли моя донька привела до нас знайомитися Віктора, то він мені сподобався, гарний, спокійний, що ще треба моїй дитині? Він мав стабільну роботу, бачила, що доньку мою любив, то вже й я старалася аби діти більше були разом, щоб я не відволікала їх від їхнього затишку. Вони жили в місті, а ми з чоловіком в селі, недалеко від міста, п’ятнадцять хвилин їзди, але вже інше повітря та спокій.
І отак ми їх чекали завжди з наготовленим столом, щоб діти відпочили від міста, а ми що – нам лиш приємно від того, як вони радіють, коли до нас їдуть.
Але йшов час… А, коли вже люди звикають один до одного, то вже й не хочуть старатися показати себе з кращої сторони.
І от ми й помітили в зятеві такі прекрасну рису, як лінь, чи що то таке, бо як тільки щось до роботи нам треба, то він давай розпитувати:
– А навіщо це треба?
– А чого ви не робите отак?
– Чому ви не розраховуєте на свої сили?
– Як я зараз можу зробити щось правильно, коли з самого початку це (хата, хлів, погріб) зроблено не правильно?
Тобто, такий собі заговорював проблеми найвищого рівня, щоб і не перепрацюватися і все зробити. Слухайте, я до такого не звикла. Я знаю, що я чоловіка попросила, а він взяв і зробив. З підручних матеріалів, але зробив, а тут ну чиста тобі велетенська проблема, бо треба мішки вигрузити з картоплею, то одразу й починається, що не треба так багато садити, бо хто те буде їсти. Щось я такого не чую від нього, коли він м’ясо грузить в машину чи пельмені жує.
Вже донька з ним живе п’ять років, дворічна донечка у них, до нас їздить часто і все відпочити, а ми маємо й на роботі працювати і ще й на вихідних їх обслуговувати.
І ось ми з чоловіком взяли відпустку, ще й так пощастило, що отримали її в один і той же час. Надумали ми зробити косметичний ремонт в хаті і вже накупили матеріалів, лиш діло за тим аби стати та зробити.
Аж тут донька телефонує, чи можна до нас, бо вони затіяли в квартирі ремонт. І тоді я подумала, що хай нам допоможуть хоч раз. А що? Стіни обдерти та перешпаклювати, то багато зусиль не треба, а як буде мій Василь та Віктор, то робота в два рази швидше піде.
– Добре, ми вас чекаємо, – відказала я.
Донька приїхала з зятем і з дитиною, а ми тоді й кажемо, що раз всі тут, то й ремонт наш піде швидше.
– Я майстрів найняв аби самому не робити, а тут буду?, – взявся в боки зять, – Я хочу відпочити в селі, а не працювати. Хоч раз я можу приїхати сюди, щоб нічого не робити?
– Та ти й так тут нічого не робиш, лиш балакаєш, – вже не витримала я, – А поки ти балакаєш, то інші за тебе все й роблять. Чи я не бачу, як ти наче присів, наче шнурки зав’язав, сусідам похвалився за урожай, а батько вже пів фіри мішків перетаскав? Так, що любий, переодягайся в старе і до роботи.
І що думаєте? Вони сіли в машину та поїхали до сватів. Донька ще й образилася, бо вона не дуже любить до свекрухи їздити.
А я й потім зраділа, що вони поїхали, бо мені менше клопоту з мисками. А так собі спокійно з Василем попрацювали, відпочили, перекусили яєчнею та салом і так само в спокої полягали спати і не думаємо, чому то зять знову бурчав. Думаю, що вони тепер ще не скоро приїдуть, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота