Знаєте, я сама певно їх так навчила, все старалася аби мої діти більше відпочивали та насолоджувалися життям, не хотіла бути поганою тещею, а що в результаті отримала?

Коли моя донька привела до нас знайомитися Віктора, то він мені сподобався, гарний, спокійний, що ще треба моїй дитині? Він мав стабільну роботу, бачила, що доньку мою любив, то вже й я старалася аби діти більше були разом, щоб я не відволікала їх від їхнього затишку. Вони жили в місті, а ми з чоловіком в селі, недалеко від міста, п’ятнадцять хвилин їзди, але вже інше повітря та спокій.

І отак ми їх чекали завжди з наготовленим столом, щоб діти відпочили від міста, а ми що – нам лиш приємно від того, як вони радіють, коли до нас їдуть.

Але йшов час… А, коли вже люди звикають один до одного, то вже й не хочуть старатися показати себе з кращої сторони.

І от ми й помітили в зятеві такі прекрасну рису, як лінь, чи що то таке, бо як тільки щось до роботи нам треба, то він давай розпитувати:

– А навіщо це треба?

– А чого ви не робите отак?

– Чому ви не розраховуєте на свої сили?

– Як я зараз можу зробити щось правильно, коли з самого початку це (хата, хлів, погріб) зроблено не правильно?

Тобто, такий собі заговорював проблеми найвищого рівня, щоб і не перепрацюватися і все зробити. Слухайте, я до такого не звикла. Я знаю, що я чоловіка попросила, а він взяв і зробив. З підручних матеріалів, але зробив, а тут ну чиста тобі велетенська проблема, бо треба мішки вигрузити з картоплею, то одразу й починається, що не треба так багато садити, бо хто те буде їсти. Щось я такого не чую від нього, коли він м’ясо грузить в машину чи пельмені жує.

Вже донька з ним живе п’ять років, дворічна донечка у них, до нас їздить часто і все відпочити, а ми маємо й на роботі працювати і ще й на вихідних їх обслуговувати.

І ось ми з чоловіком взяли відпустку, ще й так пощастило, що отримали її в один і той же час. Надумали ми зробити косметичний ремонт в хаті і вже накупили матеріалів, лиш діло за тим аби стати та зробити.

Аж тут донька телефонує, чи можна до нас, бо вони затіяли в квартирі ремонт. І тоді я подумала, що хай нам допоможуть хоч раз. А що? Стіни обдерти та перешпаклювати, то багато зусиль не треба, а як буде мій Василь та Віктор, то робота в два рази швидше піде.

– Добре, ми вас чекаємо, – відказала я.

Донька приїхала з зятем і з дитиною, а ми тоді й кажемо, що раз всі тут, то й ремонт наш піде швидше.

– Я майстрів найняв аби самому не робити, а тут буду?, – взявся в боки зять, – Я хочу відпочити в селі, а не працювати. Хоч раз я можу приїхати сюди, щоб нічого не робити?

– Та ти й так тут нічого не робиш, лиш балакаєш, – вже не витримала я, – А поки ти балакаєш, то інші за тебе все й роблять. Чи я не бачу, як ти наче присів, наче шнурки зав’язав, сусідам похвалився за урожай, а батько вже пів фіри мішків перетаскав? Так, що любий, переодягайся в старе і до роботи.

І що думаєте? Вони сіли в машину та поїхали до сватів. Донька ще й образилася, бо вона не дуже любить до свекрухи їздити.

А я й потім зраділа, що вони поїхали, бо мені менше клопоту з мисками. А так собі спокійно з Василем попрацювали, відпочили, перекусили яєчнею та салом і так само в спокої полягали спати і не думаємо, чому то зять знову бурчав. Думаю, що вони тепер ще не скоро приїдуть, а ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page