Знаєте, я з тих людей, що не будуть довго ото думати і вигадувати. Та й ситуація була така, що хоч сядь і плач, а рішення ж усього, ось, на поверхні.
Узяла я трубку і зателефонувала Генадію. Він довго не міг зрозуміти, чого то я йому телефоную і чого від нього хочу. Коли ж все ж усвідомив, аж затинатись став чи то від радості, чи від хвилювання.
Наступного ж дня він був у нас на порозі із повними торбами і машиною заповненою усіляким крамом. Та ми й мріяти про таке не могли отут сидячи. І після цього мені донька каже, що я у її життя втрутилась? Та я його полегшила, хай і не хотіла вона того.
75 років на світі прожила і не думала, що на старості от таке матиму. Але спершу, розповім трішки про своє життя, бо ж не зрозумієте, що і до чого.
Живу я в невеликій хатині на околиці села. Живу як усі – просто, часом нелегко, але я звикла до самотності й сільської тиші. А що треба жінці у моєму віці: город, квітник, десяток курей і пенсія 15 числа.
Та нещодавно все змінилось докорінно — до мене приїхала донька Олена. Їй 35 років, і вона завжди здавалася мені сильною, життєрадісною жінкою.
Але того дня вона була зовсім іншою. Її очі були сумними, голос тремтів, а плечі наче опустилися від важкої ноші. Я не впізнала її, у голові купа думок і одна за другу важча.
Ох! Виявилося, що Олену покинув чоловік. Вони прожили разом сім років у досить таки щасливому шлюбі. А це, залишив її заради іншої жінки.
Так Олені було важко, що не мала вона іншого виходу – зібрала речі й приїхала до мене, шукаючи спокою й підтримки. Я прийняла її з відкритими обіймами, але навіть не уявляла, які випробування нас чекають попереду.
Через кілька тижнів після приїзду Олена дізналася, що при надії. Вона одразу сказала, що не хоче повідомляти про це своєму чоловікові колишньому. Олена вирішила, що буде виховувати дитину сама, без його допомоги.
Я мовчала, не хотіла втручатися, то було її рішення. Вона доросла і мала право робити свій вибір. Зрештою, я теж свого часу виростила її одна. Схоже, долі наші повторюються.
Але коли з’явився онук, наші життя стали ще складнішими. Олена не могла працювати, бо весь час доглядала за немовлям, а я вже була занадто старою і немічною, щоб забезпечити нас обох. Грошей критично не вистачало, і я бачила, як важко їй було тягнути все на своїх плечах.
Вже коли борги обсіли нас з усіх боків і навіть молока не мали за що придбати і хліба, я зрозуміла, що так продовжуватися не може. Я знала, що десь там є людина, яка зобов’язана допомогти цьому маленькому хлопчику. І це був його батько, мій зять.
Не порадившись із Оленою, я взяла телефон і зателефонувала йому. Спочатку він мовчав, слухаючи мене, але коли я сказала, що в нього є син, його голос змінився. Він аж затинатись став, чи то від радості, чи від хвилювання.
Генадій сказав, що приїде наступного ж дня. Олені я нічого не сказала, бо чого доброго, ще збереться і поїде світ заочі. Вона все ще кохала Гену і ніяк не могла пробачити отого його вчинку.
Колишній зять наступного ж дня привіз купу речей для дитини: одяг, підгузки, іграшки, навіть коляску. Він тримав хлопчика на руках і довго дивився на нього, ніби намагався впізнати себе в його рисах.
– Я хочу бути в його житті, – сказав. – Він мій син. Що б не було між нами Олено, але ми будемо ростити його як дорослі усвідомлені люди. Ти – мама, я – батько, хай і не живемо разом, але ми повинні знайти спільну мову заради нього.
Олена не говорила з ним і навіть на мене дивитись не хотіла. Вона знову і знову повторювала, що я не мала права втручатися.
– Ти все ускладнила! – казала мені крізь сльози.
Я намагалася пояснити, що думала про онука, а не про їхні образи чи стосунки.
– Це його батько, Олено. Яка б образа у тебе не була на нього, хлопчик має право знати свого тата. І він має право на допомогу.
Три місяці відтоді минуло і ці місяці були напруженими. Олена відмовляється говорити зі мною більше ніж кілька слів. Але я бачу, як її колишній чоловік допомагає: привозить продукти два рази на тиждень, купує все, що потрібно для дитини, і намагається проводити час із сином.
Та й нам стало простіше жити. Колишній зять виділяє щомісячно по вісім тисяч гривень. Боргів у нас тепер немає. Олена змогла вдягнутись на зиму, ми забули про нужду.
Однак, колишніх стосунків із донькою у нас, звісно ж, вже немає. Я допомагаю із онуком, гуляю з коляскою, готую їсти, а донька говорить зі мною лиш у справі:
— Мамо, де ложка? Мамо, що придбати в магазині?
Так, я вирішила все за неї, втрутилась не у своє діло, але скажіть, хіба я не правильно зробила? Ви б сиділи мовчки у такій складній ситуації? Скажіть, на чиєму ж боці правда?
Головна картинка ілюстративна.
