Так, мені, сорокарічній жінці в голові все крутилося, бо я не могла повірити, що отак можна і що це мені треба червоніти, бо я, виявляється, геть не чуйна людина.
Почну розповідь з того, чому я поїхала на заробітки. Справа в тому, що я не могла мати дітей, а мені дуже хотілося бути як усі. Так, це було в на початку нашого шлюбу. коли мені було двадцять п’ять років, я просто хотіла мати дитину, як усі пари, для галочки.
Але йшов рік за роком, а дітей не було. В тридцять мені сказали, що я матиму дитину тільки тоді, коли матиму багато грошей і я за це вчепилася, мов за рятівну соломинку.
– Матвію, поїхали разом за кордон і заробимо грошей, – просила я свого чоловіка, – щоб швидше заробити.
Він погодився, але, як то буває, коли людина не зацікавлена, що у нього документи протерміновані, далі ще якісь справи, далі ще щось. І так вийшло, що я вже рік за кордоном, а чоловіка нема.
Потім мені мама зателефонувала, щоб я його не чекала, а верталася додому, бо у нього інша жінка, яка вже при надії.
Як мені було те чути? Руки опустилися і вже нічого не хотілося. Я працювала з такою Іриною, вона вже була старша і заробляла на машини і квартири дітям, то вона мені й сказала, що раз нема дитини, то я можу заробити на щось інше.
А я стала думати, чого ж я хочу. І стало мені очевидно, що всі ці роки в шлюбі я хотіла мати своє житло. Так, я справді цього хотіла, власне житло. А дитину хотіла аби люди перестали мене випитувати, коли ж поповнення.
І стало мені на душі так легко від того, що я сама собі висповідалася в своїх бажаннях.
За ці роки я заробила і на квартиру, і на гарний ремонт, далі вернулася додому, бо мама просила мене бути з нею:
– Доню, всіх грошей не заробиш, а я так хочу тебе бачити, мені роки летять, незчуєшся, як мене не стане, то до кого заговориш?
І я погодилася, приїхала і несподівано знайшла нове кохання – Степан. Він самодостатній, розлучений, має дітей і я теж не промах. Стали ми жити разом і я тільки за те йому вдячна, що мама моя побачила мене щасливою і відійшла зі спокійною совістю.
І ось в цей період я зрозуміла, що вже точно хочу дитину, хочу про когось піклуватися, любити, оберігати.
Поговорила на цю тему з чоловіком, а він мені й каже:
– Слухай, у мене двоє дітей, куди мені ще третє? Та ще й за такі гроші? Це геть не раціонально!
– За гроші не хвилюйся, – кажу я йому, – я маю запас і ще й мамину квартиру здаю, то й будемо мати на що дитину ростити.
Чи то я навела його на цю думку, чи що, але далі почали відбуватися дивовижні речі. Раптом приїхала до нас свекруха, я знала її побіжно, бо ми жили у моїй квартирі і я маю лише одну близьку людину – чоловіка і більше мені не треба. Але вона прийшла не сама, а з цілою історією про те, яка у них велика та дружина родина і як треба всім допомагати.
– Ви ж для себе живете, а он у Миколи мого троє дітей, він ледве кінці з кінцями зводить і ще й на квартирі орендованій живе. А ви отак собі в достатку та не думаєте, що треба б допомогти по-родинному.
– Ви що маєте на увазі?, – перепитала я.
– Як що? Степан сказав, що ти маєш квартиру, яку за копійки здаєш і то чужим людям, а своїм чого не здати? Та зо дві тисячі Миколка б тобі давав, все не задурно і ще й квартиру б пошанував, а не так, як ті чужі люди.
– Дві тисячі?, – у мене аж очі на лоба полізли, – я здаю за десять і маю на ці гроші плани.
– Це ж які? Казав мені Степан, що ти надумала дитину собі пристарати. То ти покинь цю думку, бо тобі вже сорок один! Та над дитиною будуть кепкувати, ти про це подумала? А ближньому, як допоможеш, то Бог тобі те зарахує на небі!
Я слова не могла вимовити, бо далі й чоловік прийшов та долучився до того, що я собі якісь дурниці видумую, а справді потрібно допомогти його брату.
– Я все зрозуміла, – сказала я їм обом, і вас не буду затримувати.
Свекруха почала збиратися і геть не мовчала, яка я людина. А от хто мовчав – то Степан!
– І ти, Степане, теж збирайся, раз ти не на моєму боці.
Він гримнув дверима, але через тиждень прийшов миритися, проте, я йому сказала, що вже зробила процедуру і чекаю на результат.
– То я маю ще чужу дитину годувати? Е, ні, дякую!, – він аж розчервонівся.
– Чого чужу? Мою, але раз ти так налаштований, то прощай.
У мене чудова дівчинка, нам всього вистачає і я дуже рада, що тоді наважилася зробити те, від чого мене відговорювали близькі люди.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
