Віра дуже гарно вчилася в школі, завжди серйозна і відповідальна, а Роман верткий і непосидючий, не міг дочекатися перерви аби поганяти на вулиці. Я садила його на першу парту, щоб він не зривав урок і не заважав іншим, а Віру, бо й неї був поганий зір, але батьки вперто не хотіли аби дівчинка носила в школу окуляри.
– Ви ж знаєте, почнуть дражнитися, – казала мені її мати, коли приходила до мене обговорити цю справу.
Але вони якось порозумілися, хоч і були геть не схожі. Коли ж Віра через кілька місяців таки прийшла в школу в окулярах, то саме Роман закривав всім роти, коли ті намагалися її зачепити.
– Тобі дуже пасує, – казав він, а Віра світилася від щастя.
На випускному вони очей один з одного не зводили і я лиш хвалила себе за те, що так рано розпізнала їх.
Тут би мав бути хепіенд, але ось я сиджу на двадцятиріччі з дня закінчення школи, вони намагаються всістися на ті парти, де сиділи колись.
Віра розлучена, у неї двоє дітей і вона час від часу їздить на заробітки в Польщу на літніх канікулах, вибрала професію вчителя і мені від того радісно.
Роман був одружений кілька років, але потім пішов від дружини, далі пустився берега і тільки недавно взявся за голову, але чи на довго це буде – не відомо.
Мене привітали гарним букетом і я вирішила на кілька хвилин затримати Віру.
– Я чомусь завжди думала, що ви будете парою з Романом, – сказала я їй.
Вона зашарілася, а тоді й каже:
– Ваша правда, я його любила мріяла, що після училища залишуся тут, буду працювати в школі і ми поберемося з Романом. Але потім зустріла іншого, з яким я зрозуміла, що любов не спокійна і добра, а шалена, різка, солодка… І я вирішила, що хочу такого злету почуттів, почуття до Романа стало чимось таким незначним, що я геть про нього й забула. Вийшла заміж, а потім виявилося, що за цими почуттями сильними нічого більше й немає. Далі пішли діти, пішли образи, що я замало часу приділяю чоловікові, що я перетворилася на якусь квочку і лише думаю про дітей. Далі виявилося, що він і дітей ніколи не хотів. А тепер мусить на них заробляти, а він хоче жити, поки ще молодий.
Я покивала головою, а тоді й кажу їй:
– Прийди завтра в школу, поможи мені тут трохи з підручниками.
– З радістю. Я так скучила за дитинством…
На наступний день я пішла зранку до Романа, він й досі живе з матір’ю і попросила прийти мені помогти в школу. Так, я знову вирішила звести їх разом, але вони й так здогадалися.
– Ви, Маріє Степанівно, щось задумали?, – спитала Віра.
– Ой, та що задумала, помагайте мовчки.
А далі вийшла наче у вчительську, але насправді дала їм час поговорити, а наш клас – то найкраще місце, де можна було згадати все.
Через рік вони одружилися офіційно, хоч до того вже жили разом. Віра переїхала жити до нас, але в школу вже не влаштовувалася, бо була при надії. Роман будує будинок для своєї великої родини і я давно не бачила його таким щасливим. Приходили й до мене на чай, принесли торт і дякували за те, що я тоді дала їм можливість поговорити і згадати, які вони були, адже в душі ми ніколи й не змінюємося.
А я рада, що таки вгадала з ними, адже буває, що збоку наче й видніше, але ніяк люди не хочуть сходитися, все чогось чекають від життя велетенського щастя, а воно ж таке просте…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
