Хоч весілля було десять років тому, але я його пам’ятаю й донині – так мені та Ліда нерви з’їла. Ще на згодинах поговорили, що поділимо витрати на двох, наприклад, я беру солодкий та фуршет ний стіл і м’ясне, а вона платить за все інше – музики, загальний стіл та оформлення. Якщо взяти до уваги, що все м’ясо на загальному столі було наше, то що там було вже аж так платити?
Але вона одразу почала шукати, що їй дуже дорого обійшлося оформлення, а ми мали знайомих на базі, то все нам обійшлося дешевше.
Чи моя була проблема, що з нею ніхто не хоче мати справу, бо вона хоче все й одразу і без «дякую»?
А ще отак гонорово при всіх сказала, що дарує молодятам квартиру, правда, сирець, але то й так був дуже дорогий подарунок.
Ми з чоловіком не могли отак собі дозволити з подарунком, але всі меблі та техніка – то були за наші гроші.
Я вже не рахую, що ми все з нашого ґаздівства даємо дітям.
І тут сталася прогнозована для мене подія, бо інакше й бути не могло – Ліда довипендрювалася. Виявилося, що наші багачі виявилися не дуже й то багачами, що там більше кредитів, ніж того статку. Взялися за них колектори і вони були змушені продати хату, якою Ліда так хвалилася та віддати гроші, бо вже бралися до мого зятя.
Ну, а далі, як вже почало валитися, то вже все й одразу – сват пішов геть з родини і Ліда лишилася сама.
Жити нема де, за кордоном вона працювати вже не хотіла і не могла, то й вирішила, що буде жити з дітьми, бо це на її гроші куплена квартира.
І що роботи, як воно отак? Моя донька те все проковтнула та вже їй кімнату готує, а дітей до їхньої кімнати переселяє.
– Та не буде вона на кухні жити, – каже мені, – А так буде мати свій куток, а там видно буде.
Ой, мені вже видно і то давно, що людина собі хоче добре жити і іншим своє добро під ніс тикати. І тепер вона не сяде рівно, бо все життя така була.
Ще тоді, коли ми меблі купували, то вона носом крутила, що «ширпотреб»:
– Ви, свахо, спеціально найдешевше берете аби діти через рік нову софу купували? Та он і якість краща і механізми німецькі, а ви отаке берете – людям на сміх, – казала Ліда.
А тепер буде сама спати на тій софі без німецьких механізмів!
– Дитино, ти лисицю в курник запускаєш, – кажу доньці, – Не будь такою доброю!
А вона не чує, бо то ж мама Любомира! Так, мама, але не свята…
І от вона приїхала вся така загранична, носом крутить, що те не таке і се не таке, бо вона звикла до кращого.
Діти їй шумлять надто, молоді їй уваги не приділяють, квартира замала для них, то треба Любомиру купити більшу і хай він тепер їде на заробітки.
Те все мені донька розказує, а я вся аж киплю.
– Доню, зараз квартир для оренди – купа. Хай собі знімає квартиру. А ви їй допоможете купити однокімнатну і все, бо інакше я з нею буду говорити!
Я думаю, що я й так задобра до неї, бо ж мені теж прийдеться вкладатися в цю квартиру. Звичайно, що вона це не оцінить, але від таких людей легше відкупитися.
Фото Ярослава Романюка.