Пішла старша донька в чоловіка, така нескладна та довготелеса, ні волосся гарного, ні рис обличчя, висока і сутулиться при цьому. А от меншенька Віра ну як лялечка, що аж мені доводилося дитині вроки чи не кожен день зливати.
– Чого ти, Боже, так обділив мені старшу і так нагородив молодшу?, – питала я Його в молитві, адже любила я своїх дітей однаково, але серце за майбутнє Насті вже від тепер було неспокійне.
Ще себе тішила, що переросте той вік підлітковий і якось округлиться Настя, але все марно.
А Віра наче та квітка розцвітала і на фоні сестри ще більше виділялася. Я вже Настю намагалася привчати до косметики, щоб вміла одягтися і підкреслити свою стрункість, але все марно. Я розуміла, що їй важко і вона в собі закривається, але я ще більше карталася, бо не могла нічого змінити.
Але єдине, за що я Богу дякувала, що мої донечки між собою дружать і люблять одна одну. Певно, Настя трохи й заздрила Вірі, але щиро раділа за неї, коли ми її заміж видавали.
– Віро, – казала я їй, – та почекай ти кілька років, може, сестра перша заміж вийде! Як хлопець тебе любить, то він почекає. А як ми тебе першу віддамо, то вже Настя точно долі не матиме!
– Мамо, що за забобони? І я не маю на коли відкладати, бо скоро малюк на світ з’явиться, – сказала Віра.
Отакої. Вже не було чого робити. На весіллі мені все було немиле, бо мою Настю ніхто ні до танцю не брав, ні на хустинку.
Коли ж Віра привела на світ донечку, то Настя так біля неї крутилася, так няньчилася, а я не могла стримати сліз.
– Яке добре серце в жінки до діток, а своїх вже не матиме, – казала я про себе.
І так і сталося. Бо вже у Віри двоє діток, а Настя ще й кавалера не має і живе з нами, а їй вже тоді було тридцять два роки. Те й робила, що біля племінників крутилася.
Що я вже Віру просила, щоб якихось друзів чоловіка приводила додому, всіх подруг близьких і не дуже питала за холостяків, але все було марно.
Аж тут Настя сказала, що буде орендувати квартиру. Я не знала, як до цього ставитися, бо з одного боку у неї тієї зарплати лиш на оренду і стане, а з другого, а може чудо таки станеться?
Знаєте, я вже думала про те аби вона для себе малюка на світ привела, щоб не так було одиноко, коли нас не стане… І наче в воду гляділа! Прийшла Настя вся червона і каже, що скоро стане мамою.
Ми від радості не знали й де дітися, питали за батька дитини, але вона мовчала. А мені все одно. Головне, що у нас буде онук!
А через якийсь час зупиняється біля під’їзду велика машина, виходить звідти щаслива Настя з чоловіком… Виявилося, що вони познайомилися через інтернет, обоє не красені, думали, що не знайдуть собі пару, а тут наче створені один для одного. почали спілкуватися, а далі вже все знаєте.
Тепер я певна, що на кожен крам є свій купець і вже моя душа за доньку спокійна, бо я не лише бачу, що у неї є те саме, що й у всіх, але я бачу, що у них є взаємне кохання і трепетна любов. Саме трепетна, яку дуже довго шукав і тепер стараєшся аби вона ніколи не зникла.
Звичайно, що ми з батьком наполягали на пишному весіллі, щоб всі бачили, що наша донечка щаслива. Але молоді чогось не хочуть і кажуть, що краще в сімейному колі розписатися. Може, й справді, щастя любить тишу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
