Знаєте, як я заміж ішла то мені мама в ноги лягала і не хотіла пускати за Васька заміж. Казала, що мені щастя у тім шлюбі не бачити і очі виплакати за таким чоловіком

Я оте сонне царство швидко розворушила по приїзді. Невістка вічно заспана і виморена від сидіння у хаті і нічого не робіння. Де тільки понабирались того:

— Я з дитиною сиджу, у мене ні вихідних, ні відпусток. Не руште мене, я виморена.

Чи я не виростила трьох? Сидіти на поверсі і на життя жалітись. А най но я тобі корову у хлів і четверо поросят до купи. А ще чоловіка, не такого золотого, як у мене син, а такого, яким був мій Васько.

Щоби ти співала люба моя невісточка, якби тобі і череду пасти, і дітей годувати, і свиней попорати, та ще руками випрати і чоловіка пів ночі шукати селом, а ще пів ночі із дітьми на горищі спати, бо господар у домі?

Але не оцінив син моїх старань. Звісно, я його гарно виховала, він на моєму боці, тому і поїхав зі мною в село на пару, коли мене невістка з дому виставила. Та от відколи є він біля мене, то ні спокою ні спочинку:

— Чого лізла у мою сім’ю? Що хотіла? Чого досягла? Щаслива тепер?

Ніби то я винна що у нього жінка спить до обіду? Ніби моя вина в тім, що він не зміг поставити усе на місця із самого початку? А я – мама. Я не могла на таке дивитись. Не могла.

Знаєте, як я заміж ішла то мені мама в ноги лягала і не хотіла пускати за Васька заміж. Казала, що мені щастя у тім шлюбі не бачити і очі виплакати за таким чоловіком.

Ну, але я Васю любила так, як до мене ніхто не вмів. Та він гляне – а я вже й собі не належу, готова йти за ним на край світу. Так кохала, що ні разочку про наш шлюб не пошкодувала.

Троє діток у нас у любові на світ з’явились. Троє легенів я виростила із чоловіком. Так, не просто, не завжди в достатку, але всі хлопці толкові при сім’ї і при гарній роботі. Нічого і з меншим буде добре, дайте час.

Знаєте, старші завжди були і сильніші і прудкіші. Ну а Андрійко мій така дитина, ну така дитина. Він же мій мізинчик, меньшенький і все такий кволенький з дитинства.

Мені не за кого на душі так не тліло як за його. Як ще парубкував, то я собі і спокійна, а як оженився, то спокою ніякого, бо невістка його в місто до себе у квартиру забрала.

Я не могла ні спати ні їсти, кажу як на сповіді. Мені він як приїздив і схудлим був і змарнілим. Що питаю, а він бурчить: “Все добре, мамо”.

А яке добре, як чорні кола під очі запали і сам аж сірий. Зате невістка цвіте і пахне, і теща здорова. А що їм, парубок і працює на них і все у хаті поробив, бо без чоловіка там усе занепало. Задоволені.

То я вже стала їздити із торбами. Наготую голубців, котлет, сирників і в морозилку. Везу м’яса, тушонок, усе, як син любить: домашнє і смачне. Ну ж бачу, що не так щось і вже хоч тим допомагаю.

А одного разу от так я собі схитрувала – сказала що спізнилась на поїзд і з вокзалу вернулась до сина ночувати. Нічого що квартира двокімнатна, постелили мені на підлозі я так і переспала, але ж мені головне було подивитись що там і як.

Ой, леле, а дивитись було на що, бо такого я ще не бачила. Я о п’ятій встала їсти варити, а вони всі сплять. Уже в мене о шостій все парове готове і свіже, на обід борщ кипить, а вони сплять.

Син о сьомій встав і дивиться на мене в усі очі:

— Що ти ту робиш так рано мамо? Ого скільки наготувала. Ми зранку і не снідаємо.

Робить каву собі і жінці і йдуть на балкон. Тобто не вона зранку прокинулась, не вона йому заварила кави і хоч якогось бутерброду зробила. А він їй кави і на балкон.

Ну я синові склала у судок їжі і відправила на роботу. Зирк, а ні невістки, ні свахи ніде. Що ви думаєте? Сплять. Провели Андрійка і в ліжка спати.

Аж о десятій обидві прокинулись. Сваха на роботу о дванадцятій пішла, а невістка із малюком на вулицю гуляти. Ні до плити жодна не стала. Жодна.

Ну вже я на другий день невістку буджу зранку о шостій. Кажу: “Вставай сплюхо, бо чоловіку на роботу треба їжа свіжа”. А та ні гу- гу. Навіть не підвелась.

Уже о восьмій як на каву вийшла то питає, що я хотіла. От тут я й не витримала і давай їй розповідати, що такої жінки ще світ не бачив.

Аби я от так спала, то не жила б як ото живу, не мала б ні чоловіка ні дітей таких як є – гарних. Вона мені: “Я з дитиною. Виморена”.

А мене сміх бере. Де ти виморилась? Я трьох виростила і корову мала, і трьох свиней, і чоловіка з таким характером, що ого-го. І я не виморювалась. Слова такого не знала.

Вискочила мені сваха і давай доньку захищати. То я й їй вимовила за те, що не вміє доньку виховати. Де таке видано, аби спати до обіду? Роботи повно, а вони сплять.

Синочок пробує утихомирити, то мені, то свасі, то жінці що каже. А сваха така:

— Не дозволю у своєму домі такого ставлення і не терпітиму. Їдьте додому, свахо і бачити вас тут не хочу.

А син? Він мій син. Каже що не гоже його матір виганяти і що, як на те пішло, то й він із мамою піде. А ті дві його речі, на плечі і нас у двері. Мовляв, як так то й так.

І скажіть, я винна? Де тут моя вина? Я для сина хотіла як краще, аби його і шанували, і доглядали, а він мені тепер каже, що я його розлучила.

От ви б змовчали?

Головна картинка ілюстративна

You cannot copy content of this page