Знаєте, за великим рахунком до зятя мені байдуже. Він – чужа дитина і його вихованням я не займалась. Реакція доньки на все що відбувалось, ось що мене і гнітило і засмучувало.
Лариса вдавала, що не чує, не бачить, чи не розуміє того, що відбувалось у нашому домі. Якщо Олесь рота відкривав, то донька розчинялась у повітрі.
Я часто думаю: вона що в шафі ховалась? Ну от чесно, де дітись можна у двокімнатній квартирі, аби тебе не знайшли? Та й як можна у таких ситуація відгородитись від мами рідної?
Зате, тепер, коли мені остання струна ввірвалась і я на двері їм усім вказала, моя Лариса вже є і видно її, і чути. Більш того, вона говорити вміє і “своє” відстоювати.
Почати потрібно ще з того часу, як мене із дому з двома дітьми малими свого часу виставила свекруха. З чоловіком у нас були гарні відносини ми у парі прожили десять років мали двох діток.
Однак, коли мого чоловіка не стало і ще й дев’ятого дня по ньому не минуло, як на порозі Ольга Іванівна:
— Квартиру я в оренду здавати буду. Я тепер жінка самотня, сина не стало, ні на кого надії мені тримати. Тож даю терміну у три дні і люди сюди заїдуть.
Тут світ білий мені зав’язало, нічого не бачу, не розумію, бо ж не стало мого Тарасика коханого, а такі мені слова. Спершу я навіть не усвідомила що і до чого – просто не могла.
Вже потім, коли приїхала моя свекруха колишня із тими, хто мав у нашій квартирі жити, я мусила себе до рук узяти і відстоювати своє.
Хоча, свого і було що діти й меблі, але й те треба було до ладу при собі тримати, бо мама мого чоловіка все намагалась привласнити і залишити.
— Той диван вам на весілля моя кума дарувала. Оскільки кума моя, то й диван – мій.
І от так по-дріб’язку і у всьому. Тоді люди, що заселятись хотіли, розвернулись і пішли, тож я ще мала деякий час, аби викликати батьків і зібравши речі з’їхати із квартири, що мені була домом 10 років.
Ну а як п’ять чоловік у батьківській квартирі однокімнатній? Тато у мене ніколи не був здоровим, йому тиша треба, а тут двоє дітей, що й хвильки на місці не всидять?
От тоді я і Ларису і Вадимчика до інтернату спортивного записала. Так усе зійшлось, що тільки от такий вихід. Там вони тиждень жили, а додому на півтора дня у вихідні.
Діти навчались, а я поїхала на заробітки. Розуміла, що мушу мати своє житло і що ні від кого мені помочі чекати, окрім як від себе самої.
І ось, коли здавалось життя налагодилось, діти виросли, квартиру я таки придбала, у житті моєму почались справжні випробування. Хоч спершу я думала, що все у нас чудово – донька ж заміж вийшла.
Лариса свого чоловіка привела у мою квартиру. Бачте, час тоді був такий, що обоє без роботи залишились і квартиру орендувати не могли.
Син із дружиною до батьків невістки у село, а ці вирішили у мене “тимчасово” пожити. Говорили: поки знайдуть роботу і зможуть орендувати окреме житло.
Я ще, як вони до мене переїхали, працювала. Моє знання італійської і професія вихователя дозволили влаштуватись у родину, яка мала двох діток і хотіли, аби ті з пелюшок одразу двома мовами розмовляли.
Заробляла я не погано, тож могла утримувати і доньку і зятя. Приносила зарплатню і ділила: на комунальні, ні їжу, і на життя для молодих і собі.
Та от як цікаво вийшло. Коли вже з’явився перший онук, потім другий, Лариса не мала і думки про те, аби переїхати. Уже вони обжились, уже в них діти і змінювати щось не хотілось.
Ще поки я працювала – куди не йшло, а як занедужала, ото і відчула усі “радощі” життя на купі. Навіть не так? Відчула я все уже тоді як заощадження в мене скінчились і довелось не мені годувати усіх, а доньці зі своєї кишені продукти у холодильник купувати.
— Скільки шматків ковбаси ви з’їли сьогодні? – каже мені зять, – Ми сім’я, у нас діти, на щось розраховуємо, а ви все з’їли. Ви що нею снідали обідали і вечеряли, чи як?
— Де борщ? – чую наступного дня, – Аби приготувати таку каструлю треба не менше 200 гривень, а її немає за два дні? Це що, по три ополоники у тарілку сиплете, мамочко? – знову до мене.
А донька? Хоча би слово сказала. Я тут ледь рухаюсь, коридором до кухні – подвиг, а тут до тебе ще й таке кажуть. А вона шусть і немає її, ніби й не було. Слова на захист не скаже. Ніби вона ні до чого.
Та от я швидко відділилась. Знаєте, дівчата з якими я в Італії дружила, як почули то кожна мені по 50 євро в місяць передавала. То вже мені сусідка і в магазин, і в аптеку бігала. Стала я трішки здоровіша, то вже сама, бо в хаті так ніби мене немає. Донька не помічає і зять не говорить.
— Мамочко. – з таким оце сарказмом і зверхністю каже мені зять одного дня. – Бачу ви вже здорові і гроші у вас є. То хоч раз може і в магазин сходіть, бо ми ж сім’я. Або от, комунальних на чотири тисячі, чого ми мусимо вам їх оплачувати, га?
Ох, як я не витримала вже. Тоді така сцена була, що я від себе не чекала. Вигорнула із свого холодильника і харчі їхні, із своїх шаф речі, і сказала, аби духу у моєму домі їх не було.
Звісно, не хотіли вони нікуди їхати, та син якраз на 10 днів у відпустку прийшов, то швидко мені дім став чистим. Ще й довелось вислухати чого мовчала і ніц не казала.
А я що? Чи не розумію. що йому зараз не до того? Аби себе беріг, а я вже тут собі ради дам.
Та от нині моя доня раптом заговорила. Раптом і голос у неї, і характер з’явились. Все мене картає та каже, що я не права, що не мала права їх у такий час виставити. Що через мене онуки тепер мусять школу змінити і взагалі на оренді квартири можна розоритись.
А я собі узяла к квартирантки двох дівчат студенток. Живуть, допомагають мені, я їм їсти готую, маю з ким поговорити та ще й на життя яка копійка є.
Ото інколи, краще з чужими по доброму ніж своїм допомагати.
Головна картинка ілюстративна.
