Я прожила з чоловіком вірою і правдою сімнадцять років. за цей період я була різна, як фізично, так і душевно. Ще на початку наших стосунків я була тендітна і мрійлива, вила наше гніздечко з такою енергією, що світ можна було перевернути.
З появою дітей моя енергія нікуди не ділася, але я стала більше втомлюватися наш світ крутити, а чоловік, традиційно, як у нас прийнято, вважав, що діти, то виключно моя справа.
Виховувала я їх як могла, я для цього інститути не закінчувала і братів-сестер чи інших прикладів у мене перед очима не було. Так, я дозволяла дітям все на світі, лиш би вони дали мені годинку поспати, байдуже, що за цю годину потім доводилося все мити і жити з чорними шпалерами ще кілька років.
Коли я просила чоловіка про допомогу, то, традиційно, він казав, що сам працює зранку до вечора і хоче відпочити, а я цілий день дома і не можу справитися з двома дітьми, а він має справлятися з відповідальною роботою.
Зрозуміло, що між нами оселилася образа і при тому взаємна, бо він хотів теж уваги, а я вже не мала на неї ні сил, ні бажання.
І, традиційно, він знайшов собі утіху на стороні.
Ні, я не дивуюся цьому, це ж, наче, передбачувано було. Боляче, безперечно, але ж передбачувано…
– А що ти хотіла?, – полилося на мене з усіх боків, коли я просто хотіла співчуття.
Відверто? Я хотіла виспатися. Хоч раз. Вволю… Так, щоб аж голова від сну гуділа, щоб аж слина на подушці, щоб без найменшої думки, що щось треба…
Чоловік прийшов з претензіями, що він йде, бо й сам не знає, як міг зі мною отакою стільки років промарнувати. Далі йшов годинний опис чеснот його нової коханої, а я всім тим вмивалася.
– Збери мої речі, я дещо зараз візьму, а за іншим прийду пізніше, – сказав він мені тоном ще мого чоловіка.
Я автоматично відкрила шафу і глянула на його купу речей і на мої полиці, які переважно займали речі дітей. тоді включилася моя лінь, напевно, точно.
Я зібрала сумку, виявилося, що й йти два рази не треба буде, все вмістилося в одну сумку. Одяглася, взулася і сказала вже йому з порога.
– Я тебе дуже люблю, тому не треба йти з твоєї квартири, а я піду сама. Можеш приводити сюди кохану, діти у нас навчені до ванни і їсти собі самі візьмуть. Аліменти я платитиму справно. Прощай.
Він наздогнав мене на вулиці, щось говорив з вибалушеними очима, слина розліталася, жестикулював, мов вітряк. Це було так смішно, я реготала і не чула, що він каже, чесно.
Я прийшла навідати дітей через місяць, хоч мені здавалося, що я щойно поставила голову на подушку і встала.
Кажуть, що тато з чужою тіткою часто сваряться і вони за мною скучають. Я пообіцяла їх забрати до себе, коли стану на ноги і куплю собі квартиру.
А для цього мені треба поїхати на роботу за кордон і я їм буду телефонувати.
Знаю, що чоловік всім розказує, як я вчинила, що залишила на нього дітей, він поривався віддати їх моїй мамі, але та категорично відмовилася, телефонував з такою пропозицією і своїй, але та теж не пішла на таке.
Мами мене шпетять за такий вчинок, але я нічого не пояснюю. Діти у мене підлітки, я їх грудними не лишила, тим більше на рідного батька, а не на чужу людину. Залишила їх в комфортному і звичному середовищі, з фінансово забезпеченим батьком. Я ж і так, в їх розумінні, нічого не робила, то є я чи ні – яка різниця? Чого мені має бути соромно?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
