Знову донька зателефонувала. Я розмовляла із нею уже в той день, тому здивувалась дуже повторному дзвінку, бо та, за її словами, мала справи аж до вечора. Трубку взяла і ледь розібрала, що та говорить. Наталя просила забрати її, адже чоловік знову узявся за своє. Я одразу підстрибнула, аби бігти за чоловіком і їхати за нею, проте дещо згадавши сіла і сказала, що нас із татом не буде.

Моя донька – Наталя, вийшла заміж чотири роки тому. Ми із чоловіком ще при знайомстві із нареченим її одразу зрозуміли, що він нашій донці не пара. Ми його тоді з-за столу просто винесли, настільки він активно куштував нашої домашньої “прозорої”. Спочатку чоловік його ніби як припрошував, а під кінець, той уже сам справлявся нікого не чекаючи.

Тоді вони з донькою вибачались і все на хвилювання списали, але ж ми прекрасно розуміли, що хвилюванням там якраз і не пахло зовсім. Доньці ще тоді обмалювали усі перспективи такого подружнього життя, але вона затялась – піду за Назара і все тут.

Весілля ми відзначати відмовились, адже не хотіли аби родичі побачили те, що бачили ми. Робили забаву його батьки і сталось те, чого ми й чекали – нареченого не стало вже за другим столом. Його батьки ходили за ним, мов за дитиною малою, мама сиділи поруч слідкувала. Де він знайшов і коли встиг невідомо, але уже о шостій вечора він міцно спав. Довелось гостям без молодого веселитись. Ще те свято, скажу я вам.

За чотири роки наша донька йшла від нього тричі. Зателефонувала вона вперше, покаялась, сказала що ми були праві і ніякого життя немає, розповіла, що той усе із дому виніс, то ми й поїхали за нею. На той момент у неї вже третій місяць був і вона навіть документи віднесла, аби сім’ї їхньої уже не було. Звісно, ми її підтримували, возили, заспокоювали.

Назар з’явився за два тижні, показав якійсь папірець повідомив, що вже ніколи “ні-ні”. Божився, на коліна ставав заради дитини просив йому повірити. А Наталя наша що? Повірила одразу ж. Хоч як ми її просили, а речі зібрала і до нього знову поїхала.

Другий раз стався через рік. Знову той же сценарій, але забирали ми її не одну. Тоді Назар її забирав тричі, бо вона ніби як налаштована була серйозно. Ми знову ж таки із нею говорили, просили. Вона була згодна цілком, а потім раз: виходимо із дому, а вона з малою в авто сіла і нема доньки.

Втретє вона сама приїхала будучи при надії другим дитям. Тоді вона у нас пів року прожила і вони, навіть, таки офіційно розійшлись. Ми із татом уже й видихнули, думали, що та вся епопея скінчилась і Назар в минулому нарешті. Та де там? Знову приїхав її забирати і знову вона згодна була.

Саме того разу мій чоловік їй чітко сказав, що більше ми її не приймемо. От якщо поїде, то вже додому повернутись не зможе. Хай самі собі у своїй каші розбираються, а нас не вплутують і крапка.

Донька заявила, що тепер він точно ніколи і не пригубить, бо ж діток двоє, а він пообіцяв. Поїхала таки.

Ну і от. Телефонує мені через три місяці із проханням забрати її. Та сама пісня – все зрозуміла, кається і хоче додому, бо там із ним більше не може вже жити. Я й кинулась спочатку, а потім сіла і кажу:

— Усе, доню. Можу тільки вислухати і пожаліти. Досить бігати туди-сюди, ми теж не залізні. Чи ти думаєш нам легко оте все переживати? Ми тобі вибір дали, ти сама обрала Назара. Тепер розбирайся, вчи, став на ноги відваджуй. Роби що бажаєш, але до нас ти більше приїхати не можеш.

Оце вже четвертий день підряд мені телефонує з одним і тим же проханням. Ми із чоловіком її вислуховуємо. але за нею не їдемо.

Моя мама прямо спокою не дає. Каже, що ми повинні її забрати, адже вона сама мала такого ж чоловіка і знає, як Наталі не просто. А ми не їдемо і не збираємось.

Хіба ж не правильно робимо?

12,04,2023

Головна картинка ілюстративна.