Січневий ранок видався сирим. Юля стояла біля вікна і дивилася, як на склі збираються важкі краплі, що повільно сповзали вниз, лишаючи криві доріжки. Вона тільки включила газ, щоб заварити кави, а треба вже вікна протирати аби на вулицю глянути. А так хочеться просто сісти і нічого не робити.
Вона чула, як Петро човгає капцями в коридорі. Старі двері скрипнули, і Петро зайшов, застібаючи на ходу верхній ґудзик сорочки. Очі в нього були трохи припухлі, спросоння він завжди здавався старшим, ніж був насправді.
— Телевізор вчора не вимкнула, — сказав він, підходячи до чайника.
— Вимкнула. То ти, мабуть, заснув, поки той фільм ішов.
— Може й заснув. Нудна історія.
— Нудна? — Юля повернулася до нього. — Чоловік жінці брехав двадцять років, а потім прийшов вибачатися. Це тобі нудно?
— Це кіно, Юлю. Там усе перебільшують.
Вона мовчала кілька секунд, розгладжуючи край скатертини.
— Ти теж тоді так сказав. «Вибач, затримався». А затримався на цілу ніч.
Петро поставив чашку на стіл занадто різко. Чай трохи хлюпнув на клейонку.
— Знову? Скоро сорок п’ять років, як ми разом. Тобі не набридло?
— Мені — ні. Бо я ту ніч пам’ятаю так, ніби вона вчора була. Як ти дверми гримнув, як до Зени побіг.
— Я не бігав до неї. Я ж тобі сто разів пояснював.
— Пояснював… Вона з машини твоєї виходила, сміялася. Вся вулиця бачила.
— Підвіз людину з роботи. Вона попросилася, бо ноги боліли. Що я мав зробити? Виштовхати?
— Інших ти не підвозив. Тільки її. Бо пам’ятав, як у клубі за нею впадав, поки ми не побралися.
Петро зітхнув і сів на стілець. Він дивився на свої руки — вузлуваті, у темних плямах від роботи на землі.
— Юлю, ти сама ту сварку почала. Так мене допекла, що я світу не бачив. От і пішов.
— І куди ж ти пішов? До ранку десь був.
— На вулиці був. Ходив. Потім до Степана зайшов у гараж, він там мотоцикл перебирав. Посиділи, випили.
— Степана давно нема, тепер на нього все звалити можна.
— Ні на кого я не звалюю. Просто кажу, як було. Я тоді навіть додому підходив, бачив світло у вікні. Але зайти не міг. Знав, що ти з порога знову почнеш про неї.
— Бо підстав не треба було давати, Петре.
Юля відвернулася до плити. Вона почала переставляти каструлі, створюючи зайвий шум. Це був її спосіб показати, що розмова не закінчена, але продовжувати її вона не хоче.
— Завтра діти приїдуть, — сказав Петро, намагаючись змінити тему. — Костя дзвонив, каже, подарунок якийсь везуть.
— Везуть. Тільки б не бачили, як ти носа вертиш.
— Я не верчу. Я спокійний.
— Бачу я твій спокій.
Весь день вони провели в різних кутках хати. Петро порався в сараї, ладнав якісь ящики. Юля пекла та варила.
Борошно летіло на підлогу, вона дратувалася, витирала все вологою ганчіркою і знову бралася за тісто. Їй було прикро. Не за ту давню Зену, про яку вона вже й думати забула, а за те, що він ніколи не визнавав своєї вини. Їй здавалося, що якби він один раз сказав: «Так, був дурнем, пробач», — то камінь би з душі впав. А він впирався.
Ввечері, коли стемніло, Петро зайшов у хату, принісши з собою запах холодного повітря і сухої трави.
— Юлю, — покликав він тихо.
Вона не обізвалася, сиділа в кріслі з в’язанням.
— Я тоді справді в неї не був, — сказав він, зупинившись у дверях. — Я під парканом нашим проспав три години. У бур’янах, зі сторони городу. Соромно було в хату йти випившим.
Юля зупинила спиці.
— Під якимось парканом?
— Під нашим. Там, де малина росла. Прокинувся від того, що роса на обличчя впала. Потім обтрусився і пішов за сарай, чекав, поки ти вийдеш курчатам давати.
— І чого ж ти мовчав стільки років? — вона підняла на нього очі.
— А ти б повірила? Ти ж уже все сама придумала. Про Зену, про зраду. Тобі так простіше було — винуватити мене в усьому, ніж повірити, що я просто здуру перебрав у сусіда.
Юля поклала в’язання на коліна. Вона згадала, що того ранку в нього справді на піджаку була причеплена суха колючка, яку вона тоді з люттю зірвала і кинула під ноги.
— Ти був увесь у пилюці, — згадала вона.
— От бачиш. А ти казала — від любки йде.
Вони посиділи мовчки. В кімнаті ставало прохолодно, Петро підійшов до груби, торкнувся кахлів.
— Остигла. Треба підкинути дров.
— Підкинь. Там у сінях сухий бук є.
Наступного дня подвір’я заповнилося голосами. Син Костя приїхав з дружиною, донька Оксана привезла малих. Онуки бігали по саду, збиваючи залишки снігу з гілок. Стіл накрили у великій кімнаті.
— Тату, з днем народження! — Костя промовив тост. — Дивлюся на вас з мамою і заздрю. Стільки років разом, жодної великої сварки на моїй пам’яті. Як вам це вдається?
— Терпіння, синку, — посміхнулася Юля, підкладаючи онуку картоплю. — І пам’ять коротка. Треба вчасно все забувати.
— Ну, тато у нас взагалі кремінь, — додала Оксана. — Мамі пощастило.
Петро глянув на Юлю. Вона в цей момент дивилася на нього. У кутиках її очей зібралися дрібні зморшки, але погляд був м’яким.
— Пощастило, — коротко відповів Петро.
Коли гості поїхали, вони знову залишилися самі. Хата здавалася надто великою після дитячого галасу. Порожні тарілки стояли на столі, чекаючи, поки їх помиють.
— Я помию, — сказала Юля. — Ти йди відпочинь, натомився за день.
— Разом швидше буде, — Петро взяв рушник, щоб витирати посуд.
Вони працювали злагоджено, як робили це тисячі разів до цього. Він подавав, вона мила, або навпаки. Жодних зайвих слів.
— Юлю, — сказав він уже біля порога спальні.
— Що?
— Добре, що ми разом стільки років.
— Знаю.
— Ти не будеш більше мені це згадувати?
— Не буду. Більше не буду.
Вона вимкнула світло в коридорі. В темряві було чути тільки, як вітер постукує гілкою горіха по даху.
