“Знову те ж саме?” – чую із кімнати голосне шепотіння зятя і розумію, що мої гості те ж чують. “Скільки можна, ніякого спокою? Я вже додому не хочу повертатись, бо ж не розслабишся, тут вічно хтось чужий товчеться”. Ліда з Галиною починають збиратись, а я від сорому готова крізь землю піти. Але то тільки перший акт і продовження на мене чекає, як тільки двері за подругами закриються.
Моїй доні було за тридцять, я розміняла п’ятий десяток, як надумалось мені життя змінити докорінно. Все у мене було і було в достатній кількості. Дім свій у селі, город, що й не розігнешся, господарка, робота секретарем у сільській раді.
Змін захотілось спонтанно. Таня Горобчиха до нас зайшла якісь папірці оформлювати і я як на неї поглянула, то й не впізнала. Вона ж моя однокласниця, а поглянеш на нас, то й не скажеш.
Таня десятий рік була за кордоном на роботі, чи то заробітках, але ніби на курорті була. Обличчя рівне, погляд упевнений, не заклопотаний. Говорила і сміялась, в навколо неї якось так було. Ну не передати вам.
Прийшла я додому, поглянула на себе у дзеркало і мало не розплакалась. Ну гарно виглядаю, але до Тані мені таки далеко. Та й якась я сіра була, чи що.
— Їду до тітки Ніни в Італію, – наступного дня кажу доні. Досить із мене цього всього, хочу змін.
І хоч Світлана мене не зрозуміла, але я таки зробила усі документи і поїхала до сестри троюрідної в ту Італію. Роботу вона мені одразу знайшла, як я і просила – не на повний день і так, щоб часу вільного було більше.
То я хоч світу побачила за ці 15 років. Зберу гроші і поїду екскурсіями міряти Європу. В Парижі була кілька разів, Флоренція, Венеція, Прага, Норвегія, Англія. Вже я подорожувала скільки могла і навіть працювати більше стала, аби мати змогу їздити довше.
Але не все витрачала і на вітер пускала, ні. У знайомих узяла квартиру їхньої мами на виплату. Двокімнатна у нашому містечку. Не надто там і стан хороший був, і район так собі, але я собі її виплачувала, аби на старості здавати і мати від того до пенсії плюс.
— Мама, – каже мені донька одного разу, – Ми б хотіли пожити у тій твоїй квартирі. – каже доня мені. – Діти б у школу кращу пішли, а я вже й роботу підшукала кращу ніж у селі маю. Впустиш? Ми собі на житло будем складати, я знаю, що ту квартиру ти для забезпеченої старості брала, не хвилюйся.
А я що? Ремонт зять обіцяв зробити у тій квартирі, тож я погодилась і не думаючи. А чого мала відмовляти, як там чужі люди жили і платили мені гроші, яких мені аж так щоб дуже, так і не треба було у той період?
Приїхала я з Італії у відпустку в минулому місяці. Звісно, не в сільській же хаті спинятись, як доня і онуки у місті? Приїхала я у свою квартиру.
Потішилась, бо гарний ремонт зробили за мої гроші і видно, що влаштувались і звикли і діти і доня з чоловіком. Так мені було добре, що їм добре, так я одразу і не помітила за зятем нічого такого.
А тут, вже як я є, то почали мене подруги мої навідувати. Кого я сама запрошувала, хто почувши приїздив так, бо я усіх рада бачити.
Сядемо на кухні, базікаємо, минуле згадуємо, сміємось. Рідня у мене не маленька, а як усі скучили, кожного побачити хочеться, то радий кожному візиту.
Так ото майже щоденно хтось і забігав приїздив, відвідував. Мені так від того добре і тепло на душі, сама на гостину ходила і в себе приймала.
— Мамо, – каже зять мені одного дня. – Я все розумію, але ми не звикли до такого. Чи багато там у вас рідні? Ну ви ж не одні вдома, дітям уроки треба робити.
Я на ті слова уваги не звернула, бо я завжди в кухні гостей приймала. А де кухня, де уроки? Та й приходили до мене, сиділи не довго, тут не щоденні гуляння, а на дві три годинки чай і все.
А тут, завітали до мене сестри по вітчиму: Галя і Ліда. Не бачились ми давно, а тут вони спеціально узяли вихідний і приїхали до мене, бо ми таки були близькі з дитинства і скучили.
Затримались вони у мене до пізна, бо автобус у них був на 9 вечора. Десь о шостій повернувся з роботи зять і побачивши нас на кухні навіть не привітався, а процідив щось: “Знову те ж саме”.
Ішов коридором і давай на всю до доньки моєї, що та не підмела, що капці його не випрані, що іграшки дитячі розкидані. А потім так грюкнув дверима в кімнату, що ми аж підскочили.
Вже потім чую, як він доні моїй вимовляє, що у домі знову чужі, а він не може відпочити і розслабити. “Знову твоя мама понаводила. Скільки можна?”.
Дівчата у двері, мені не зручно, бо їм же до автобуса ще не скоро зовсім. Взялась їх проводжати, а вони вже й самі не раді що приходили, говорять і все вибачаються.
Повертаючь я додому ледь не плачучи, а тут концерт – зять розходився. Та не мені ж говорить, доні моїй вимовляє за те, що вона мені мовчить а я сяка-така не розумію, що в них сім’я тут живе, а не готель-кафе “Зустріч”.
— Мам, ну правда, я ж просила і Вадим казав. Може б ви і справді деінде зустрічались? Ти третій тиждень вдома і третій тиждень тут хтось чаї п’є. Нам не зручно.
Чесно кажучи я не знаю, як на таке мушу реагувати? В душі буря емоцій і вони одна від одної сильніші. З одного боку квартира моя. Я господиня і можу робити що собі хочу.
Але ж я впустила сюди доньку із сім’єю, погодилась на те, аби вони тут жили. Може то я не маю права у житло, яке їм надала у повне користування приводити когось?
От поясніть мені, хто у цій ситуації не правий? І що, мені справді гостей не можна у своїй же квартирі приймати, чи як?
Головна картинка ілюстративна.
