— Хліба наріж. І масла дістань, сухо йде. Картопля наче нормальна, а м’ясо ти пересмажила. Жорстке, як підошва.

Олег відсунув тарілку, всім виглядом показуючи, що робить велике одолження, продовжуючи вечеряти. Він сидів, широко розставивши ноги, у розтягнутій домашній футболці з новою плямою від соусу.

Катерина мовчки встала, дістала з холодильника маслянку й нарізала батон. Ніж ритмічно цокав по дерев’яній дошці. Цей сухий звук був єдиним, що переривав гудіння витяжки.

Вона щойно повернулася після десятигодинного робочого дня. Голова гула, перед очима все ще плавали графіки квартального звіту, через який відділ аналітики стояв на вухах останній тиждень. Хотілося тиші й гарячого душу, а не зауважень до ступеня прожарки яловичини.

Але Олег вважав, що його зміна на складі автозапчастин — це справжній подвиг, а її розумова праця — просто перекладання папірців у кондиціонованому офісі.

— “Будь ласка” не чую, — буркнув він, намащуючи масло товстим шаром.

— На здоров’я, — рівно відповіла Катерина, наливаючи собі просто води. Їсти не хотілося. Від того, як чоловік пережовував їжу, відкриваючи рот і причмокуючи, до горла підступала нудота.

Олег проковтнув, запив солодким чаєм і, не дивлячись на дружину, ніби повідомляючи прогноз погоди, промовив:

— Мама завтра переїжджає. Зранку привезуть. Вже частину речей перетягнув, поки ти на своєму нарадi штани протирала. Газель замовив на восьму ранку, тож вставай раніше, зустрінеш.

Катерина завмерла зі склянкою в руці. Вода ледь хитнулася, але не пролилася. Вона повільно поставила склянку на стіл.

— У якому сенсі — переїжджає? — голос її був тихим, без емоцій. — Людмила Іванівна живе у своїй двокімнатній квартирі на Троєщині. Ми ж рік тому робили там ремонт, все налагоджено. Навіщо їй сюди?

Олег почухав живіт, дивлячись у телевізор на стіні. Там ішли новини.

—  Взагалі, одна більше не може. Потрібен постійний догляд. Води подати, судно винести. Сама розумієш, старість — не радість.

— Розумію, — кивнула Катерина, відчуваючи, як усередині натягується холодна, дзвінка струна. — Тоді треба наймати доглядальницю. Або шукати хороший приватний пансіонат з медичним доглядом. Я можу спитати в колег, у Олі мама лежала в такому, умови чудові.

Олег фиркнув, нарешті повернувши голову до неї. У його погляді читалося щире здивування, змішане з презирством до її «дурості».

— Який пансіонат, Катю? Ти ціни бачила? Там купа грошей щомісяця. А доглядальниця? Чужа людина в домі, яка буде красти ложки й спати на дивані за наші гроші? Ні. Грошей зайвих нема. Я все порахував.

Він витримав театральну паузу, підчепив виделкою шматок хліба й відправив у рот.

— Ти звільняєшся.

У кухні стало чутно, як гуде компресор холодильника. Катерина дивилася на чоловіка, шукаючи на його обличчі хоч натяк на жарт. Але він був серйозний. Абсолютно, непробивно серйозний. Навіть не виглядав винним чи збентеженим. Просто озвучував план, який вважав єдино правильним.

— Я не вигадала? — перепитала вона, відчуваючи, як крижаний холод повзе по спині. — Ти пропонуєш мені звільнитися? Зараз? Коли мені затвердили підвищення й премію?

— Та що там твоя премія, — відмахнувся Олег. — Дрібниці. А мама — це святе. Їй догляд потрібен цілодобово. Я працюю, я чоловік, я сім’ю годую. А ти в офісі сидиш, спідниці протираєш. Ось і пригодишся вдома. Будеш за мамою доглядати, готувати дієтичне, прати. Жіноча справа — милосердя виявляти.

Катерина встала. Стілець з протяжним скрипом проїхався по плитці. Вона підійшла до вікна, дивлячись на темний двір. У склі відбивалася кухня: затишна, сучасна, обставлена на гроші, які вона заробляла роками, вигризаючи кожен контракт.

А за столом сидів чоловік, який вважав усе це само собою зрозумілим.

Вона згадала Людмилу Іванівну. Жінку з вічно стиснутими губами й пильним поглядом, яка на їхньому весіллі голосно сказала гостям: «Ну, хоч якась, раз нормальні не беруть».

Жінку, яка називала Катерину «скумбрією» через худорлявість, яка демонстративно викидала її подарунки в смітник, примовляючи:  синтетична гидота». Жінку, яка за сім років шлюбу жодного разу не назвала її по імені, тільки «ця» чи «твоя».

— Тобто ти все вирішив, — Катерина повернулася до чоловіка. Обличчя її стало подібним до маски з білого мармуру. — Ти вирішив, що я маю викинути кар’єру в смітник. Ти вирішив, що ми житимемо на твою зарплату комірника, якої ледь вистачає на комуналку й бензин для твоєї старої «Шкоди». І ти вирішив, що я стану безкоштовною прислугою для людини, яка мене зневажає.

— Не починай, — скривився Олег. — Мама стара, характер у неї. Потерпиш. Ти молода, здорова, не розсиплешся. Смирення треба мати, Катю.

Катерина підійшла до столу впритул. Уперлася долонями в стільницю, нависаючи над жуючим чоловіком. У її очах не було ні істерики, ні благання. Тільки холодна, нищівна рішучість.

— Тобто я маю звільнитися з хорошої посади, де я працювала п’ять років, і сидіти доглядальницею при твоїй мамі, яка мене не терпить і поливає брудом за кожним кутом? А ти приходитимеш з роботи на все готове й робитимеш вигляд, що так і треба? Ні, любий, шукай дурнів у дзеркалі!

Олег перестав жувати. Шматок хліба завмер за щокою. Він повільно підняв очі, і в них почало розпалюватися зле здивування. Він не звик, щоб з ним так говорили. Зазвичай Катерина мовчала, згладжувала кути, терпіла.

— Ти як з чоловіком розмовляєш? — процідив він, стискаючи виделку. — Я тобі сказав: грошей нема. Доглядальниця нам не по кишені. Варіантів нема. Чи ти хочеш маму мою на вулицю викинути?

— Варіантів повно, Олегу, — Катерина випросталася, склавши руки. — Ти можеш знайти другу роботу. Можеш продати свою машину. Можеш узяти кредит. Можеш сам звільнитися й доглядати за своєю мамою, раз це «святе». Чому жертву маю приносити саме я?

— Бо ти жінка! — гаркнув Олег, кидаючи виделку на тарілку. Фарфор жалобно дзенькнув, по столу розлетілися жирні бризки соусу. — Твоє місце — вогнище берегти, а не по офісах крутитися! Я тут вирішую, на що ми живемо й як! І якщо я сказав, що мама житиме тут, а ти горщики виноситимеш — значить, так і буде!

Він важко дихав, роздуваючи ніздрі. Це був той самий Олег, якого вона роками намагалася не помічати — дрібний домашній вічно незадоволений диктатор, упевнений у своєму праві командувати лише через те, що він чоловік.

— Ти нічого не переплутав? — дуже тихо спитала Катерина. — Ти забув, хто платить за це «вогнище»? Ти забув, на чиї гроші куплена ця квартира, ця їжа, ці меблі?

— Сім’я спільна! — заволав він, бризкаючи слиною. — Гроші в шлюбі спільні! Не смій мені тут гаманцем тицяти! Зовсім від реальності відірвалася. Нічого, мама приїде, вона тобі швидко нагадає як поводитись. Навчить старших поважати.

Він встав з-за столу, грубо відштовхнувши стілець, і пішов до виходу з кухні, навмисне зачепивши Катерину плечем.

— Завтра заява на стіл начальнику. І щоб о восьмій ранку була як штик біля під’їзду. Газель чекати не буде.

Катерина залишилася стояти посеред кухні. Дивилася на плями жиру на столі, на недоїдений хліб, на брудну тарілку. Усередині щось клацнуло й остаточно зламалося. Механізм терпіння, який працював сім років, заклинив.

Вона вийшла з кухні й пішла до своєї маленької робочої кімнати — куточка, який з боєм відвоювала при плануванні квартири. Там, серед стелажів з професійною літературою й потужного комп’ютера, був її притулок.

Фортеця, де вона заробляла ті гроші, які Олег так легко витрачав.

Двері були прочинені. Катерина штовхнула їх і завмерла на порозі. Повітря застрягло в горлі колючим клубком.

Кімнати більше не було. Стіни залишилися, але дух її особистого простору вивітрився, викорчуваний з коренем. Дороге ергономічне крісло відсунуте в кут і завалене тюками.

Монітор стояв на підлозі екраном до стіни, небезпечно балансуючи на купі проводів. А на широкому дубовому столі, де завжди панував ідеальний порядок, громадилися коробки. Картонні, пилові, з запахом нафталіну. Крізь відкриті стулки виднілися старі сервізи, стопки пожовклого постільного й ганчір’я.

— Ну чого застигла? — голос Олега пролунав над вухом. Він підійшов непомітно, з довольною посмішкою господаря. — Я ж казав, почав речі перевозити. Завтра тільки мамине ліжко привезуть і саму маму.

Катерина повільно повернула голову. Погляд упав на полицю, де раніше стояли її нагороди й сертифікати. Тепер вони зметені в купу, ніби сміття, а на їхньому місці красувалася ікона в дешевій рамі й стопка старих журналів «Здоров’я».

— Ти торкався моїх речей? — спитала вона тихо, але в цьому шепоті було більше загрози, ніж у крику. — Ти розібрав моє робоче місце? Олегу, це мій кабінет. У нас є гостьова кімната. Чому твоя мама не може жити там?

Олег пройшов у кімнату, по-господарськи штовхнув ногою коробку, перевіряючи її міцність, і розвів руками.

— Гостьова — північна, там темно й тягне. І до вбиральні далеко, через весь коридор кульгати. А тут — саме те. Сонечко зранку, санвузол за стінкою. Мамі тут комфортно буде. Їй світло потрібне, повітря. А гостьову я собі заберу, під майстерню. Давно хотів верстак поставити.

— Верстак? — Катерина відчула, як реальність тріщить по швах. — Тобто ти виселяєш мене з кімнати, де я працюю, щоб поставити верстак, до якого ти не підійдеш роками? А де, дозволь спитати, я маю працювати? Чи ти вже забув, що іпотеку платить мій комп’ютер, а не твій міфічний верстак?

Олег скривився, ніби від зубного болю.

— Знову ти за своє? Я ж сказав: ти звільняєшся. Тобі кабінет більше не потрібен. Навіщо домогосподарці кабінет? Рецепти борщу в інтернеті шукати? Так це можна й на кухні, з телефону. Або на балкон вийди, там столик відкидний є. Влітку свіжо, пташки співають.

Він говорив це абсолютно серйозно. У його картині світу робота дружини була чимось на кшталт затягнутого хобі, яке тепер, коли з’явилися «справжні» проблеми, можна й треба згорнути. Він не просто хотів поселити маму.

Він хотів стерти Катерину як особистість, загнати в рамки обслуговуючого персоналу, позбавити території.

Катерина переступила через коробку з написом «Книги/Посуд». Вона підійшла до шафи, яка, на щастя, ще не була забита хламом свекрухи, й розчинила дверцята.

Їй не треба було думати. План дій сформувався сам — чіткий і безжальний, як рядки коду. Ніяких переговорів. Ніяких компромісів.

Вона вийшла з кабінету й пішла до спальні. З комори дістала великий дорожній чемодан на коліщатках. Звук блискавки, що розрізала тишу, пролунав різко. Вона відкрила його просто на підлозі спальні.

Олег, почувши метушню, гукнув із вітальні:

— Чого ти там вовтузишся? Лягай спати, завтра вставати ні світ ні зоря!

Катерина не відповіла. Вона методично, стопка за стопкою, почала викладати зі шафи свої речі. Білизну. Діловий костюм. Джинси. Светри. Тільки найнеобхідніше.

Тільки те, що дозволить завтра прийти в офіс і виглядати як людина.

Ніякого тремтіння в руках. Ніяких сумнівів. Ця квартира, яку вона любила, стіни, які вона фарбувала, штори, які обирала — все стало чужим, отруєним присутністю людини, яка щойно змішала її життя з брудом.

Вона підійшла до тумбочки, згребла в косметичку ліки, зарядки й документи. Паспорт, диплом, документи на машину. Усе, що підтверджувало: вона — Катерина, провідна аналітикиня, самостійна людина, а не додаток до хворої свекрухи й її сина-невдахи.

У дверях спальні з’явилася постать Олега. Він тримав у руці пляшку пінного, спершись на одвірок. На обличчі блукала поблажлива посмішка.

— О, почалося, — протягнув він, роблячи ковток. — Показові виступи? Вирішила маму налякати? «Піду до мами»? Далеко зібралася? Чемоданчик замалий для нового життя.

Катерина мовчки поклала ноутбук поверх одягу й застебнула ремені.

— Ну чого мовчиш? — Олег хмикнув, відчуваючи себе переможцем. — Думаєш, я побіжу тебе зупиняти? На коліна падати? Не на того напала. Побігаєш, провітришся й повернешся. Куди ти дінешся з підводного човна. Квартира ж і твоя теж, шкода кидати?

Він був упевнений у своїй правоті. Він був упевнений, що вона просто ламає комедію, щоб виторгувати кращі умови. Він не бачив, що жінка, яка застебнула блискавку чемодана, вже не його дружина.

Це була стороння людина, яка просто забирала свій багаж з готелю з поганим сервісом.

Звук замка пролунав у спальні як стартовий сигнал. Катерина випросталася, поправила лямку сумки з ноутбуком і, не дивлячись на чоловіка, потягнула висувну ручку. Коліщатка глухо заурчали по ламінату.

Олег, до цього моменту розслаблено спостерігав з пляшкою пива в руці, відірвався від одвірка. Його обличчя, що виражало поблажливу насмішку, трохи витяглося. Він усе ще не вірив. У його всесвіті дружини не йшли в ніч з одним чемоданом, залишаючи затишну квартиру, в яку вкладено душу.

— Ти серйозно зараз? — він зробив крок, перегороджуючи шлях. — Катю, годі цирк влаштовувати. Ніч на дворі. Куди ти попреш? До подруг плакатися?

— Відійди, — спокійно промовила Катерина. У її голосі не було ні сталі, ні льоду — тільки втома й байдужість, з якою відмахуються від набридливої мухи.

Вона обійшла його, навіть не зачепивши плечем, ніби він був предметом меблів, невдало поставленим у проході. Олег, приголомшений таким ігноруванням, поспішив слідом у передпокій. Там Катерина вже надягала пальто, звичним рухом перевіряючи ключі й телефон у кишені.

— Ти що? — голос чоловіка став голоснішим, у ньому прорізалися панічні нотки. До нього починало доходити, що сценарій іде не за планом. — Я кому кажу! Вертайся в кімнату! Завтра мама приїде, а в нас бардак, нічого не готово! Ти зобов’язана зустріти, допомогти розібрати речі! Я один не впораюся, мені на роботу!

Катерина мовчки взувалася. Застебнула блискавку на чоботях, накинула шарф. Екран смартфона засвітився, висвітливши повідомлення: «Ваше таксі чекає. Чорна «Шкода», номер 564».

— Я не чую відповіді! Ти на мої гроші жити зібралася? Чи думаєш, я буду твої витівки оплачувати? Картку поклади на тумбочку! І ключі від машини! Це сімейне майно!

Катерина повільно, з відразою відчепила його пальці від рукава.

— Твої гроші? — перепитала вона, дивлячись йому прямо в перенісся. — Олегу, твої гроші скінчилися три дні тому, коли ти купив пінне й нові чохли на сидіння. Зараз ми їмо, п’ємо й живемо на мої. Але це в минулому.

У цей момент різкий, вимогливий дзвінок домофона розрізав напругу. Олег здригнувся, глянув на трубку, потім на годинник.

— Хто це ще? — пробурмотів він і натиснув кнопку відповіді. — Так?

З динаміка, тріща й хриплячи, вирвався знайомий, вічно незадоволений голос, який Катерина впізнала б із тисячі.

— Олегу! Чому трубку не береш? Ми приїхали! Вантажники — деруть великі гроші, ліфт вантажний у вас не працює! Спускайся негайно, я не можу на протязі стояти, у мене поперек! І Катерину поклич, нехай сумки з ліками забере, важкі!

Очі Олега округлилися. Він метнувся до дверей, потім до дружини, метушливо приглажуючи волосся.

— Мама приїхала… Раніше часу… Мабуть, вирішили з вечора, щоб у пробках не стояти… — він заторохтів, намагаючись надати обличчю вираз господарської турботи. — Так, Катю, все. Ігри скінчилися. Знімай пальто. Мама внизу. Не ганьби мене перед нею. Зараз допоможеш підняти речі, постелиш їй, чаю нагрієш. А завтра поговоримо.

Катерина усміхнулася. Це була навіть не посмішка, а гримаса, повна гіркого тріумфу. Доля іноді буває дивовижно режисерськи точною.

— Відкрий двері, Олегу, — сказала вона.

Олег, вирішивши, що дружина одумалася, з полегшенням відкрив вхідні двері.

На порозі, важко дихаючи, вже стояли двоє спітнілих вантажників, втягуючи в вузький коридор величезні баули, перев’язані скотчем. А за ними, спираючись на палицю, велично вплывала Людмила Іванівна.

Вона виглядала саме так, як Катерина пам’ятала: стиснуті губи, оцінювальний колючий погляд, вираз вічної претензії до всього світу.

— Ну нарешті! — заявила свекруха, навіть не привітавшись. — Ліфт чекали вічність. Олегу, чому в квартирі пахне сирістю? А це хто? — вона вп’ялася в Катерину, одягнену в пальто й з чемоданом у руці. — Куди це ти на ніч гзібралася? Гостей зустрічають у фартусі, а не в вуличному одязі. Забери в мене сумку, плече відтягнула.

Катерина взялася за ручку свого чемодана. Вантажники, матюкаючись крізь зуби, протягували якийсь старий комод, дряпаючи шпалери. Олег метався між матір’ю й речами, намагаючись керувати процесом.

— Мамо, проходь, зараз усе влаштуємо… Катя просто… в магазин виходила, — жалюгідно збрехав він.

Катерина зробила крок уперед, змушуючи Людмилу Іванівну посторонитися.

— Я не в магазин, Олегу, — голосно й чітко промовила вона. Голос перекрив шум перетягування меблів. — Я з’їжджаю.

У коридорі повисла тиша, порушувана тільки сопінням вантажників. Людмила Іванівна відкрила рота, збираючись видати тираду, але Катерина не дала їй вставити слово. Вона повернулася до чоловіка.

— Слухай уважно, бо повторювати не буду. Я зняла квартиру в центрі, поруч з роботою. Договір оренди підписаний, оплата пройшла з моєї картки. З тієї самої картки, Олегу, з якої оплачувалася й ця іпотека, і твоя їжа, і комуналка. Я заблокувала твій доступ до мого рахунку п’ять хвилин тому.

Олег зблід. Він виглядав як риба, викинута на берег — рот відкривався й закривався, але звуку не було.

— Іпотечний платіж — двадцятого числа. Сума велика. Квитанції за світло й воду прийдуть наприкінці місяця. У холодильнику є половина батона й трохи супу. На пару днів вам вистачить. Далі — сам.

— Ти… ти не можеш… — прохрипів Олег, хапаючись за одвірок. — Як я заплачу? У мене нема таких грошей! Ти кидаєш мене з хворою мамою? Без коштів?

— Ти ж чоловік, Олегу. Глава сім’ї, — Катерина усміхнулася, і в цій усмішці не було нічого, крім холодної сталі. — Ти хотів, щоб я звільнила місце для твоєї мами? Я звільнила. Цілий кабінет і півквартири в додаток. Насолоджуйтеся спілкуванням. У вас тепер багато часу. І ніхто не заважатиме своєю «офісною метушнею».

— Катерино! — це вже гукала Людмила Іванівна, усвідомивши, що безкоштовна доглядальниця вислизає з рук. — Як ти смієш! Це твій обов’язок! Вертайся негайно! Олегу, скажи їй!

Катерина переступила через баул зі речами свекрухи, що стояв на порозі. Вона відчувала неймовірну легкість. Ніби з плечей зняли бетонну плиту, яку тягнула сім років.

— Щасливо залишатися, — кинула вона через плече. — І так, Олегу. На розлучення я подам через «Дію». Не шукай мене.

Вона вийшла на сходовий майданчик й натиснула кнопку виклику ліфта. Двері квартири залишилися відчиненими. Звідти долинали крики Людмили Іванівни, яка починала була незадоволена усім і одразу, і розгублене, жалюгідне бурмотіння Олега, який раптом усвідомив, що залишився сам на сам з боргами, розлюченою матір’ю й порожнім холодильником.

Ліфт приїхав миттєво. Катерина увійшла в кабіну, натиснула кнопку першого поверху й побачила, як Олег робить крок, намагаючись вибігти за нею, але спотикається об мамин комод.

Двері зімкнулися. Шум скандалу відрізало, як ножем. Катерина притулилася лобом до холодного дзеркала ліфта й уперше за вечір глибоко вдихнула. Вона їхала вниз, але знала точно — її життя з цієї хвилини пішло на злет…

Головна картинка ілюстративна.