Я сиділа у своїй кімнаті, коли почула схвильований голос Світлани з квартири навпроти. Хоча я вже давно сама насилу справлялася зі своїм господарством, я намагалася допомагати подрузі, чим могла, але Настя, наша молода сусідка, робила набагато більше.

Світлана, моя давня подруга, розмовляла по телефону з сином, Дмитром.

— Дімо, тут така ситуація. — говорила Світлана тихим, тремтячим голосом. — У мене в квартирі лопнула труба. Сантехнік сказав, що весь водопровід у дуже занедбаному стані і його потрібно терміново повністю замінити.

Настала пауза, наповнена лише тихим фоновим шумом з трубки Дмитра.

— Я сама не впораюся з цим, синку. Мені потрібна твоя допомога. Із коштами, і з організацією ремонту. Я ж не маю такої значної суми одразу.

Світлана слухала відповідь, і її обличчя почало повільно змінюватися, на ньому з’явився вираз гіркоти та розчарування.

— Знову зайнятий? Я розумію, ти маєш справи у столиці. Але ж це невідкладно, Дімо. Тут ідеться про безпеку, — вона замовкла, знову прислухаючись.

Потім, перш ніж Дмитро встиг відімкнути зв’язок, у трубці пролунав різкий, жіночий голос, що, мабуть, належав його дружині. Хоча вона, здавалося, не говорила безпосередньо зі Світланою, її слова були чітко чутні:

«Там є спадкоємиця квартири, хай вона тим і займається!»

Світлана лише зітхнула. Вона опустила телефон, який Дмитро вже відключив.

Я підійшла до неї, побачивши її засмучений вигляд.

— Що таке, Світлано? Я чула, щось сталося, — запитала я, сідаючи поряд.

— Це Дмитро, — вона махнула рукою, повна втоми. — Я попросила його допомогти з заміною труб. Весь водопровід потрібно міняти.

— І що він? — я вже знала відповідь.

— Він сказав, що абсолютно не має вільного часу, і, що найголовніше, немає вільних коштів, — вона сумно посміхнулася. — А потім ти чула? Це його дружина. Вона має на увазі Настю.

— Так, я чула, — мій голос був сповнений обурення. — Вони навіть не намагаються приховати свій розрахунок. Хіба їм не соромно?

— Їм соромно? Здається, це почуття їм не знайоме, — Світлана похитала головою. — Вони згадали про Настю лише тоді, коли треба вирішувати проблеми і вкладати значну суму. Це так боляче. Син думає лише про те, що йому дістанеться після мене, а не про те, що мені потрібна допомога зараз.

У цей момент до кімнати зайшла Настя, яка принесла свіжу випічку.

— Світлано Василівно, ви чого така засмучена? І що за шум був? — запитала вона, одразу помічаючи напругу.

Світлана пояснила ситуацію з трубами і розмову з сином. Настя навіть не здригнулася.

— Добре. Не переймайтеся, Світлано Василівно. Я вже бачила того сантехніка. Я сама все з’ясую. Із цими комунікаціями треба діяти швидко. Я знайду майстрів і домовлюся про придбання необхідного матеріалу. Вам не варто хвилюватися, я все зроблю.

Світлана дивилася на Настю, її очі були наповнені сльозами вдячності.

— Насте, якби не ти. Я не знаю, що б я робила.

— Все гаразд, ми впораємося, — Настя посміхнулася, і її посмішка була щирою і теплою. Вона не вимагала нічого, вона просто робила те, що було потрібно.

Ми живемо у невеликому селищі. Тут усі знайомі, життя тече неспішно і передбачувано. Але у кожного є той невеликий, найнаближеніший гурт людей, і зазвичай це сусіди.

У мене та моєї шкільної подруги, Світлани, такий гурт є. Ми зі Світланою багато років тому разом ходили до школи, потім разом працювали на місцевому підприємстві, переробляючи молоко.

Разом вийшли на пенсію і тепер ведемо тихе, розмірене життя пенсіонерів, розважаючись спілкуванням одне з одним, телевізором та газетами.

Поверхом нижче мешкає Анастасія. Вона ще молода, їй немає й сорока, і вона, у порівнянні з нами, сповнена сил та енергії. Настя без жодних проблем завжди допомагала нам у нехитрих побутових справах.

Вона могла купити по дорозі продукти, допомогти розібратися з хитромудрими налаштуваннями пральної машинки чи нового телевізора, чи просто поговорити і внести у наші одноманітні будні якусь різноманітність та молодіжну бадьорість.

Приблизно рік тому здоров’я Світлани почало різко погіршуватися. Лікарі лише розводили руками, пояснюючи це віковими змінами, і, зрештою, призначивши численні пігулки, сказали, що моїй подрузі не варто сподіватися на будь-які суттєві поліпшення, а просто необхідно підтримувати той стан, який є.

З часом підтримувати здоров’я ставало все важче. Світлана почала потребувати набагато активнішої допомоги, ніж раніше. І тут Настя, без вагань, взяла цю ношу на себе.

Вона робила всі необхідні покупки, прибирала квартиру, прала білизну, готувала їжу. Фактично, вона стала для Світлани повноцінною соціальною працівницею, але робила це абсолютно безкорисливо.

Я, зі свого боку, теж намагалася допомагати. Але мій вік уже не той, щоб швидко бігати по магазинах та аптеках і підтримувати порядок не лише у своїй, а й у двох квартирах. Зі своєю оселею я вже ледве справлялася.

У моєї подруги, Світлани, є син — Дмитро. Він мешкає у столиці і веде, за його словами, дуже насичене та важливе професійне життя. Але зі своєю матір’ю він практично не спілкувався. Його життя було повне “важливих справ”.

Навіть після його весілля, яке пройшло скромно, без великого розмаху, на яке він мати не запросив, Дмитро приїхав познайомити дружину зі свекрухою лише через рік. Він постійно посилався на надмірну зайнятість і катастрофічну нестачу часу.

— Мамо, ну ти ж розумієш, у мене графік. Дуже складно вирватися, — казав він щоразу по телефону.

Щоправда, коли Світлані стало особливо недобре і її доставили до лікарні, він приїхав. Він навіть допоміг кілька разів із придбанням необхідних медикаментів, про що Світлана потім довго і з глибокою вдячністю згадувала.

— Він приїхав, Анно! Він пам’ятає про мене! — раділа вона, неначе це був неймовірний подвиг.

Але коли матері знадобилася постійна допомога і турбота, син знову відсторонився. Він знову сховався у столиці за своєю «надзвичайною зайнятістю» і «нестачею часу».

А Настя не зважала на свій час і робила все, що було потрібно. Вона приходила щодня, вона завжди була поряд. Я навіть не уявляю, як би Світлана впоралася без її постійної присутності і допомоги.

Бачачи таку турботу та безкорисливу відданість Насті, Світлана вирішила її обов’язково віддячити. Вона розуміла, що просто грошей Настя не візьме, тому що та завжди відмовлялася від будь-якої оплати.

Одного разу Світлана зателефонувала мені.

— Анно, я вирішила. Я залишу свою квартиру Насті, — сказала вона рішуче. — Вона заслужила це більше, ніж будь-хто інший. Вона мої руки, мої ноги, вона мій порятунок.

Я, хоч і була здивована таким радикальним рішенням, підтримала її.

— Світлано, це твоє право. І я вважаю, що ти чиниш дуже справедливо.

Світлана звернулася до нотаріуса і склала заповіт, за яким квартира повинна була перейти у власність Анастасії. Нотаріус порадив ознайомити з цим заповітом прямого спадкоємця, Дмитра, і йому було надіслано лист із відповідною інформацією.

І ось тут у сина одразу знайшовся час навідати матір! Він приїхав буквально через два дні після отримання повідомлення. Він не привіз квітів чи подарунків, його мета була іншою.

— Мамо, як ти могла?! — його обурення було цілком відчутним. — Це ж моя квартира! Це сімейне надбання!

Світлана, хоч і була засмучена такою реакцією сина, не змінила свого рішення.

— Дмитре, ти був дуже зайнятий останні роки, — спокійно сказала вона. — Ця квартира перейде до того, хто був поруч і піклувався про мене.

Дмитро ще більше обурювався. Але ще більше обурювалася його дружина, яка приїхала з ним. Вона не мала жодного відношення до квартири, але її, як я розумію, її просто з’їдала заздрість, що свекруха, яку вона бачила кілька разів, віддячила не їй, а нашій Насті.

— Ти обкрадаєш свого сина! — кидала вона Світлані. — Ми планували тут жити!

Світлана лише тихо відповіла:

— Планувати треба було, приїжджаючи до матері, а не чекаючи, поки вона відійде.

Після цього «візиту ввічливості» Дмитро став телефонувати матері ще рідше. Світлана, звичайно, засмучувалася, але намагалася не показувати виду.

— Я знала, чим це закінчиться, Анно, — зізналася вона мені. — Але я не можу вчинити інакше.

І ось, сталася та ситуація з водопроводом. Розмова з Дмитром, де він відмовив матері у допомозі, бо був “недостатньо забезпечений” і “надзвичайно зайнятий”, а його дружина кинула ту фразу про “спадкоємицю”, стала останньою краплею.

Світлана сиділа, приголомшена цинізмом сина та його дружини.

А Настя, як завжди, прийшла на допомогу. Вона вислухала нас.

— Звичайно, я все зроблю, — рішуче сказала вона. — Я розумію, що ставлення сина до вас, Світлано Василівно, і без того не було радісним, а після того, як він дізнався про заповіт, воно зовсім зіпсувалося.

Настя сама викликала іншого, надійного сантехніка, домовилася про придбання якісних матеріалів, знайшла майстрів, і все організувала. Вона просила Світлану лише про одне:

— Не засмучуйтесь через це. Ваше здоров’я важливіше за будь-які труби.

Вона все владнала швидко і професійно. Я спостерігала за цим і розуміла, яка ж колосальна різниця у ставленні: з одного боку – син, який думає лише про свою вигоду і приховує її за “зайнятістю”, з іншого – зовсім постороння людина, яка дарує свій час, свою турботу і свої кошти.

Коли було зроблено труби моя сусідка переоформила квартиру на Анастасію. Дмитро і зовсім припинив спілкуватись із матір’ю, а Настя, ніби нічого не сталось, бігає до нас двох, допомагає, поводить себе так як і завжди.

І гірко і важко на це дивитись. Чому для рідної дитини жива мама не важлива, а для зовсім чужої, на першому місці.

Головна картинка ілюстративна.