fbpx
Історії з життя
Золота ти моя, – радів Ігор, – я з тобою людиною став. Тільки в чому ж на роботу ходити? Грошей у мене зараз не густо, дочка ось-ось мамою стане, я їй все на придане для дитинки віддав. Та й соромно мені тебе до офісу на своїй старенькій машині підвозити. Може поміняємо, а

Заміжня я була, але якось не склалося у нас, обидва були молоді, горді. безкомпромісні, та ще й батьки наші до розставання мене і Максима доклали руку. Треба зізнатися, що моя мама навіть більше, ніж свекруха.

– Не надто хороший він у тебе, – співала мама мені у вуха, – жити прийшов до тебе, зірок з неба не хапає. Ось знову підвищення не отримав. І зарплата копійчана. І мені не допомагає.

Ну да, жили на моїй території, бабуся, мамина мати залишила свою квартиру мені по дарчій. І в цьому мене мама теж постійно дорікала. А свекруха теж вносила свою лепту, все синові вселяла:

– Не любить тебе дружина і не цінує, як дитину у світ привела, так про тебе і забула зовсім.

Я в цей час була в глухому декреті, ось до його закінчення і вийшла я на роботу вже в статусі розлученої матері одиначки. Як мені жилося – окрема тема, мама з дитиною сидіти відмовлялася категорично, ще й дорікала:

– Чоловік тобі був не добрий? Розлучилася, ось і живи тепер заради мого внука. Нічого по побаченням бігати.

Синові зараз 18 років, мами вже давно немає на світі, а після того, як син мій до інституту вступив і поїхав, я зовсім засумувала. Прийду – одна, хоч вий. Квартира двокімнатна, ще одна така ж, що від мами залишилася – в оренді. І гроші є, і робота хороша. Тільки щастя повз пролетіло.

Син у мене хороший, тільки приїжджав він до мене раз на півроку, а тут, як на гріх, в будинку все сипатися стало. Кран потік, проводка на кухні заіскрила: на одній стіні розетка працює, а на інший ні.

– Здравствуйте, – знайдений мною по оголошенню майстер був скромно одягнений, неголений, тихий і тверезий, – показуйте, розповідайте.

Зробив мені Ігор все швидко і дуже недорого. Полагодив те, що я попросила, чаю попив, гроші взяв і відкланявся. А на наступний день прийшов знову, з саморізами і дрилем.

– Я вчора бачив, що у Вас поличка у ванній ось-ось відвалиться, але у мене з собою не було потрібних витратних матеріалів, – сказав мені Ігор, – так ні, не треба платити. Я так зроблю, це швидко і легко.

Зробив, вечерею нагодувала. Їв так, що за вухами лящало. Нахвалював моє куховарство. Ну і зачистив до мене майстер. Через два тижні все, що у мене колись було недороблено – доробити, що відвалюється – висіло, як влите, що покосилася – виглядало ідеально. І навіть двері, котрі скрипіли 20 років, перестали видавати знайомі звуки.

– Так я квартиру залишив колишній дружині і доньці, – розповідав Ігор, прибиваючи і підтягуючи щось чергове, – сам купив собі кімнату в малосімейці, мені ж багато і не треба. У грошах я не потребую, а що одягнений немодно – ну обирати я не вмію, а жінки немає.

Освіта у Ігоря виявилася вищою, але ж на хорошу роботу без зв’язків у нас в місті не потрапити, ось і їздить на замовлення, кому і що полагодити потрібно.

Через три місяці Ігор уже проживав в моїй квартирі, продовжував нахвалювати мої золоті руки і хазяйновитість. А ще через місяць я підійшла до шефа і попросила узяти Ігоря на хорошу посаду..

– Золота ти моя, -радів Ігор, – я з тобою людиною став. Тільки в чому ж на роботу ходити? Грошей у мене зараз не густо, дочка ось-ось мамою стане, я їй все на придане для дитинки віддав…

Ну пішли купувати костюм, сорочки, туфлі, краватки. Місяців зо три мене Ігор на руках носив, про весілля говорив, машину його поміняти переконував.

– Мені, якщо чесно, – говорив мені коханий, – соромно тебе в такий руїні на роботу возити.

Як я тоді на цей крок не погодилася, не знаю. Може тому, що до нашої роботи 8 хвилин пішки було. А потім кран на кухні знову потік. Я до Ігоря, а він і каже:

– Ну виклич, та заплати, буду я ще возитися. Це не моя квартира, навіщо мені вкладатися.

Я не стерпіла, сцену влаштувала.

– Квартира не твоя, але ти ж тут живеш! Самому не соромно, адже тут справ на 5 хвилин.

– Ах на 5 хвилин, так зроби, – відповів Ігор. Дуже вже ти себе несеш високо. Думаєш, що я вже нікуди від тебе не піду? Так одиноких жінок, он, повне місто.

У мене такий номер не пройде. Замовкла я, спати лягла в кімнаті сина. А на наступний день до шефа в ноги: або ві, або я.

— Знаєте, Оля, – сказав мені наймиліший наш Микола Єгорович, – я так довго його через Вас і терпів. Буду щасливий позбутися.

Увечері я дрібнички Ігореві зібрала, та за місцем прописки його і виставила. А через тиждень його звільнили за власним. Повне місто нас, кажеш? Ну і добре.

Ішов і волав, що я без нього ні дихати ні жити не зможу. А через місяць мамину стару подругу зустріла, розговорилися:

— Ти мене пробач, але я не хотіла тоді втручатись. Він же був на нашій знайомій одруженим. Кредит на квартиру узяли, дружина виплачувала працюючи на трьох роботах, а він усе у якісь негаразди потрапляв. А після того, як виплатили – він розлучатись надумав. Усе з того дому виніс і ще й Ліда йому гроші виплатила чималі. А не працює він ніде, бо так аліментів на доньку уникає.

Я відійшла і нишком перехрестилась. Як добре, що я за нього заміж не встигла вийти і машину йому не купила.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page