Зорян лиш віджартовувався, коли його матір питалася за дружину:
– Та приведи хоч криву чи косу, хоч з дитиною. Доки будеш холостякувати?
– Мамо, вам онуків бракує? Я скажу Віті, то вона вам і четверте приведе.
– Ти мені за Віточку не говори! Має діти – має радість! А ти що? Хто тобі лижку води принесе на старість?
– Мамо, я вам ще не ніс лижку води, то не переживайте…
Були у нього дівчата і жінки різні, але він не хотів з ними жити. Саме так – не хотів прокидатися поруч зранку, не хотів бачити протягом дня, не хотів з ними говорити про будь-що, не хотів жартувати. Вони всі були якимись подобами, яких він не міг оживити. Дуже хотів, але не міг. З ними було приємно і все.
Він був закоханий в одну дівчину вже років з двадцять. Вона зараз вже одружена і з дітьми, а тоді. Тоді була весела кароока сміхунка, яка сміялася з його жартів, додавала від себе і сміялася, сміялася, сміялася. Які в неї були ямочки. Вона закидала голову і показувала біленькі зуби, потім закривала лице рукам. Вони бачилися в компанії, він ще придивлявся до неї, чи та вона, чи точно та? А вона до нього не придивлялася. Буває. Потім він радів, що не відкрився одразу, бо показав би себе телепнем, закоханим телепнем.
Нічого, на ній світ клином не зійшовся. Десь вона поїхала вчитися, а він зустрічався з іншими, але вони не сміялися над його жартами, вони хотіли «серйозних стосунків». Він бачив, що його дівчата не сміються на все горло, ніколи не перечаться на весь голос, ніколи не жартують з пікантних тем. Вони з завзятістю танка йдуть вперед – непроникні, не ранимі, сірі. Йдуть до мети – «серйозних стосунків». Чує, що вона вискочила заміж. Посірів.
Якось зустрів на зупинці з чоловіком – така ж як і була: очі світяться, ямочки на щоках.
– О, привіт, як справи? – привіталася до нього, як до старого знайомого.
– Їду до сестри, треба з малими посидіти,- відчитався як не він.
Довго переживав ту зустріч, прокручував її образ, її поведінку, її погляд, її жест. Відчув, що вона була тепла, тепла до нього. Є такі люди, які поглядом чи усміхом вихоплюють тебе з натовпу, підсвічують всі кращі ракурси, всі кращі риси. І в променях софітів твій виступ яскравий і оригінальний, ти такий же. Всі аплодують, а ти поважно кланяєшся: так, я такий. А потім цей промінь зникає, а ти такий же сірий, як і ті жінки, з якими зустрічався.
«Я сірий, сірий, безтілесний і маю жити з такою ж сірою і безтілесною. Нема чого чекати». Зорян вирішив пожити в цивільному шлюбі, бо на звичайний не зміг себе заставити. Наче, все добре, живуть разом. Він вже не жартує. Приходить з роботи, їсть, дивиться телевізор, спить, приходить з роботи, їсть, дивиться телевізор, спить. В якийсь момент обоє розуміють, що так далі не можна. Вона розуміє, що спати і їсти він має зі штампом в паспорті, а він, що їсти і спати може так само сам і, навіть, виспиться.
Вернувся додому. Живе як жив. Про неї теж чує. Має двох діток. Приїде на літо.
Приїхала… Зустрів її з подругами в кафе. Така ж, як була – сміється з його жартів, закидаючи голову і так само закриває руками обличчя. Віджартовується, бере його на кпини, щось розповідає про себе, так само жартуючи:
– Нарешті, відпочину від баняків з вами, – жартує, – Таке враження, що ми вчора зустрічалися, а вже стільки років пройшло. А ви як тут?
Він би хотів ще щось знати, знати те, що не говорив їй… Чи щось би змінилося, якби він тоді попросив бути його дівчиною? Чи сміялася б вона так само як сьогодні все їхнє життя? Напевно?
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
