fbpx
Без категорії
Зовні дружина й справді йому, як кажуть, не пасувала: надто він видний, а Неля, м’яко кажучи, поганенька. Та коли жінка заговорила, Люда відразу зрозуміла, що вона хороша. Постояли, поговорили і розійшлися. Погляд, яким Роман на неї кинув, прощаючись, сказав усе

– Ти знаєш, дитино, у Романа помepла жінка, – з жалем повідомила мама Люді, коли та, приїхавши на вихідні, сіла за стіл пообідати.

– У якого Романа, мамо?

– Савчукового. Двоє дітей залишилося.

– Ой, вона ж і за мене, здається, молодша. Що, мабуть, від oнкo.

– Кажуть, що так.

* * *

Люда заходилася наводити у будинку порядки. А з голови ніяк не йшла думка про Романа: молодий ще і вже залишився вдівцем з двома дітьми… Чи полюбив він за ці роки свою жінку? Та хіба в сім’ї полюбиш? Навіть якщо і є любов, то, дивись, за деякий час від неї залишається тільки звичка. Добре, якщо не спротивляться одне другому. А Роман завжди відповідальним був і з Нелею, наскільки знала, жили ніби непогано. Навіть відчула якусь свою провину – знала, що він дуже її любив ще з шкільних років. А може й треба було відповісти йому взаємністю?

Він був сором’язливим і свою любов проявляв лише вкрадливими поглядами. Правда, на випускному Роман наважився декілька разів запросити на танець і навіть сказав, що Люда йому дуже подобається. На що вона лише, як могла, віджартувалася. На осінь вони роз’їхалися у різні міста навчатися у вузах.

Зустрілися на канікулах після зимової сесії. Тоді Роман навіть провів із танців додому, взявши її за руку. Але не лежало Людине серце до нього і вона, аби не образити хлопця, натякнула, що нічого у них не буде. Проте на 8 Березня отримала від Романа поздоровлення й невеличкого листа. На той час Люда уже була закохана у свого однокурсника, з яким у неї вже розпочався “роман”. Та скільки у неї ще потім було тих “романів”… А цей Роман згодом ще приходив до неї й навіть сміливо заявив, що кохає і не може забути. На що дівчина спокійно відповіла:

– Шукай собі іншу дівчину, на мені світ клином не зійшовся. Хай я залишуся для тебе першим коханням…

Наприкінці другого року навчання, повертаючись з дому до столиці, побачила на пероні Романа разом із батьками. Він підійшов одразу, як тільки запримітив її. В дорозі (хлопець помінявся місцем, аби сісти біля неї) він з сумом сказав:

– Люд, ось з батьками їдемо у свати.

– Вже одружуєшся? – здивувалась дівчина, але говорила просто як з добрим приятелем, ніби він ніколи не зізнавався їй у коханні. – Ще стільки вчитися. Батьки нічого проти не мають.

– Мушу…

– Як-то? А-а-а, – дійшло до Люди. – Ти хоч любиш її?

– Не люблю. Сама почала пpистaвати. Гуртожиток, залишалися одні. Хоча, Неля не з гулящих, але “втюрилася” в мене. І ось місяць тому сказала, що вaгiтна. То для мене був шoк. Нема в мене виходу. Не хочу, щоб мою дитину називали бaйстpюком. Неля негаpна, та дуже добра.

До цього часу не пригадує, щоб на неї хтось колись дивився з такою печаллю й любов’ю.

– Ну все, щасливо тобі. Хоч інколи згадай про мене. Не знаю, чи зможу тебе забути…

Люда відчула, як здавило в неї гоpло. Ледь стримала сльози. Вимовити нічого не змогла, лише кивнула. А коли Роман вийшов, заплакала. До цього часу не розуміє, чому такий жаль її огорнув. Це треба було в такий день зустрітися…

* * *

Наступна зустріч відбулася через декілька років після тієї останньої у рідному містечку, коли Роман приїхав у відпустку. Приїжджав до батьків він рідко, бо жив аж у Архангельську – направили туди після навчання. Мав уже двійко дітей, і вона вже теж була заміжньою. Ось тоді Люда й познайомилася з Романовою дружиною.

Зовні вона й справді йому, як кажуть, не пасувала: надто він видний, а Неля, м’яко кажучи, поганенька. Та коли жінка заговорила, Люда відразу зрозуміла, що вона хороша. Постояли, поговорили і розійшлися. Погляд, яким Роман на неї кинув, прощаючись, сказав усе.

Мама казала, що він якось до них ще заходив під час відпустки сам, але Люди вже не було у батьків.

Вона багато чого пережила за ці роки. Тепер ось теж сама – розлучилися з чоловіком. Та Романа їй знову стало дуже шкода. Жінці все-таки легше навіть одній дати раду дитині, аніж чоловікові. А у нього аж двоє. Та він, казали, багатий тепер, то, певно, що жінку знайти не буде проблемою.

* * *

Через місяць на мобільному у Люди засвітився невідомий номер.

– Це Роман. Приїхав до батьків, взяв у твоїх номер телефону. Може, зустрінемось?

Зустрілися після обіду в ресторані. Роман прийшов з квітами – і він, і не він. Роки роблять своє. Говорили довго. Жив з Нелею добре, в сім’ї завжди був спокій. Не зміг її полюбити, але не зpaджував, бо поважав як матір своїх дітей. Коли довідався про xxвоpобу, зробив усе, що міг, аби вpятувати Нелю. Та, на жаль, запізно. Пoмиpаючи, вона подякувала за все і сказала: “Я знаю, що ти мене не любив. Та я все одно була щаслива. А тепер одружись на тій, яку любиш чи полюбиш. Діти скоро виростуть і у них буде своє життя…”

– Тепер ти вийдеш за мене? – Й протягнув їй оксамитову коробочку, у якій лежав ланцюжок і медальйон із зображенням Божої Матері.

Для Люди це питання не було несподіваним – вона зрозуміла, що говоритиме про це, коли запропонував зустрітися. Взяла його за руку, ніжно погладила:

– Ні, не вийду. Пізно вже щось міняти.

Й відразу відчула, що Роман сподівався на іншу відповідь. Певно, надію йому давало те, що вона сама. Він все-таки намагався переконати, що любить її досі, що усім забезпечений і вони житимуть для себе. Діти у нього хороші, з ними не буде проблем. Навіть переконував, що до батьків в Україну зможуть приїжджати частіше.

– Мене уже любили, тепер любити хочу я, – наполягав на своєму чоловік.

– Не зможу я покинути тут усе нажите, батьків. Не зможу жити там без сина – він не поїде туди… Полюбиш – одружишся, не полюбиш – повернешся в Україну на старість. Якщо доля доживати разом, доживемо… А за Матір Божу дякую – вона для мене буде дуже дорогою.

Люда встала і вийшла. Її знову душив клубок, а очі застилала сіра пелена…

Авто – Олеся ХАРЧУК.

За матеріалами – Українське Слово.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook