У неділю вранці Тетяна пішла на кухню, але замість того, щоб поставити грітись чайник, застигла на порозі й кілька хвилин захоплено дивилась на підвіконня. Вже майже тиждень стояв набубнявілим, збираючись зацвісти, калачик, який їй подарувала мама, але що він за одну ніч засяє відразу кількома великими червоними гронами, Тетяна не чекала. Замилувано дивилась на яскраві квіти. Маленьке диво в домі — як гарна звістка. Навіть роззирнулася довкола — може, ще щось цікаве з’явилося в кухні? Та ні, все як завжди.
Готуючи сніданок, постійно позирала на кущик. Після радісних емоцій чомусь наплинули спогади… Вже кілька років минуло, як вона виїхала з містечка, де народилася й виросла. Там закінчила школу, технікум, влаштувалася на роботу в ательє з пошиття одягу. Шила на замовлення такі плаття, що, як говорили подруги, «закачаєшся». Тетяна й для себе вишукувала в журналах мод оригінальні фасони.
— Ти на кожне побачення новою приходиш, — казав їй при зустрічі, міцно обнімаючи, Валера.
Згадка про нього відгукнулася задавненим болем. Зрада коханого — найріднішого, найкращого — геть змінила її життя. Тетяна не змогла змиритися з відступництвом, не захотіла лишитися в місті, ходити самотою тими вулицями, де бували вдвох. Як не вмовляла мати, зробила по-своєму: переїхала до сусіднього райцентру. Її професія завжди затребувана, тож влаштувалася непогано. Вродлива, зі смаком одягнена, вона привертала увагу чоловіків. Але залишалася байдужою до кожного, хто намагався завоювати її симпатію. Серце, в якому жило почуття лише до одного, було глухе до інших. Через це й додому їздила нечасто. Боялася зустріти Валеру з кимось у парі. Переказували, що він живе щасливо.
А вона? Час зробив свою справу — гострий спогад поволі стих, але все одно всіх хлопців, які знайомилися з нею, мимоволі порівнювала з колишнім коханим, і його образ затьмарював інших.
— Ну що ти скнієш? Так і одинокою можна лишитися, — застерігали подруги.
— Ліпше жити самій, аніж з нелюбом. Працюю, заочно в інституті навчаюся, тож на кохання-зітхання немає часу. Та і які там мої роки? Ще все попереду, — усміхалась, а на душі було ой як сумно…
Поснідавши, Тетяна зібралася до подруги. Вийшла з під’їзду і буквально зіштовхнулася з новим сусідом — Павлом. Він переїхав у їхній будинок два місяці тому: коли вселявсь і стояв біля вантажівки, з якої робітники переносили речі, Тетяна з чемності познайомилася з ним, перемовилась кількома фразами.
— Нарешті я вас зустрів, — привітавшись, сказав Павло. — Вже думав, кудись переїхали…
Тетяна хотіла, як завше, відбутися жартом, але, глянувши чоловіку в очі, раптом розгубилася, знітилась. Вродливе обличчя, щира усмішка, а який приємний голос…
«Мамин калачик не просто так розцвів. Гарна звістка, нова людина…» — вона відчула призабуте радісне хвилювання.
— Може, якщо ви ввечері вільні, то в кафе сходимо? — ніби здалеку долинув голос Павла.
— Побачимо. До вечора ще далеко, — проказала в своїй звичній манері. Але вже знала, що на побачення з Павлом піде. Щось їй підказувало: їхня зустріч не випадкова. Мабуть, настав час цвітіння…
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Олеся КОСТЕНКО.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
