Я вже лаяла себе за те, що знову скупилася, наче мене чоловік зустрічає з автобуса. Минули вже ті часи, коли Роман стояв тут, під єдиним ліхтарем, чекаючи на мене, коли я поверталася з вечірньої зміни на фабриці. А сьогодні – порожньо, як і вчора, і позавчора. Він вже давно не здогадувався сам прийти, я йому телефонувала, коли справді не могла дійти з сумками, як цього разу.
Його телефон мовчав, я чула лише короткі гудки.
Вдома на мене чекали мої чоловіки – дев’ятирічний Артем та семирічний Богдан. Саме думка про те, що діти мене чекають вдесятерила мої сили і я понесла сумки додому.
– Синочки, тато вдома? – Ні, мамо, – відповів Артем. Його голос був сонним і трохи стривоженим. – Він сказав, що буде пізно, але телефон не бере. Ми вже вечеряли й сидимо самі. – Все гаразд, мої хороші. Я вже біля під’їзду. Скоро буду.
Поки я перевіряла уроки в Артема та вкладала хлопців спати, минула година. Дві. Три. Я намагалася знайти логічне пояснення: затримали на роботі, розрядилася батарея, раптове відрядження. Усе що завгодно, крім того, що наші доброзичливі сусіди та колеги обговорювали вже, мабуть, пів року.
Зранку пролунав дзвінок. Це був Романів номер, але голос у слухавці був дзвінкий, молодий і незнайомий.
– Не шукай його, – без жодного привітання повідомила жінка. – Роман більше не прийде. Він тепер зі мною. Можете подавати на розлучення.
Моє серце стиснулося, але я видихнула й спробувала відповісти спокійно: – Хто ви така і чому дзвоните з номера мого чоловіка?
– Олена, – холодно відрекомендувалася вона. – Я його кохання, а ви – його минуле, яке він нарешті залишив. Роман зараз зайнятий, тому попросив передати вам це.
Тут у слухавці щось зашаруділо, і я почула голос Романа. Він звучав винувато, але водночас полегшено.
– Віро, послухай. Я знаю, це важко. Ти чудова мати, але я не можу більше… Я зустрів людину, з якою мені легко. Зрозумій, шлюб і сімейний побут – це не те, а я хочу почуттів. Щодо хлопців, я не зникну. Обіцяю: я сам щомісяця перекидатиму вам суму, більшу за будь-які аліменти. Вони ні в чому не матимуть потреби.
Знаєте, мені не раз казали, що Роман зачастив у той магазинчик біля мого будинку. Сусідки з притишеними голосами шепотіли про молоду продавчиню – Олену. Вони навіть намагалися мені її показати. Але я… Я ніколи не прислухалася до пліток. Мої очі бачили лише рахунки, шкільні збори, порвані штани й необхідність працювати на двох роботах. Мій мозок був зайнятий одним: як цим двом хлопцям дати освіту, як зробити їх щасливими. На кохання чи зради у мене просто не вистачало часу. Я вірила, що наш дім із дітьми – це головне, і ніяка “Олена” цього не змінить.
Але змінилося.
Роман дотримав своєї фінансової обіцянки. Щомісяця першого числа на мою картку приходила сума. Але на очі він не потрапляв. Якщо бачив нас, то одразу переходив на інший бік вулиці.
А от його нова пасія, Олена, не соромилася. Містечко у нас маленьке, то де вона мене бачила, там і голосно казала:
– Іра, ти уявляєш, вона тут ходить, як привид! Я дивуюся, як Роман стільки витримав. Вона ж на себе не дивиться! Правильно він сказав: вона створена для побуту, а не для життя!
Від цих слів я неначе отримала під дих. Це було так несправедливо, адже я все своє життя присвятила нашій родині.
Але в той момент я зрозуміла: я більше не можу жити тут, де живуть вони.
На щастя, у мене був вихід: маленька квартирка в обласному центрі, яку залишила мені рідна тітка. Вона була стара, але приносила невеликий дохід, я брала не багато, бо й квартира була не нова.
Я швидко вирішила питання з квартирантами й почала збирати речі.
Так ми з хлопцями розпочали нову главу. Квартира була крихітною, але в самому центрі міста. Для мене головним було спокійні сусіди та невелика ніша, куди ми ледве втиснули моє старе ліжко. Хлопці спали на новому розкладному дивані, який ми купили на першу “аліментну” виплату.
Я швидко знайшла роботу на великому машинобудівному заводі, куди мене влаштувала давня подруга. Єдиний мінус – шалена дорога. Щоб встигнути на зміну, мені доводилося вставати о п’ятій ранку, швидко готувати сніданок, перевіряти, чи зібрані хлопці, і бігти на маршрутку. Її шлях пролягав через усе місто.
Якось я заснула в маршрутці так міцно, що прокинулася лише від дотику.
– Пані, прокидайтеся. Усе. Кінцева. Я розплющила очі й побачила перед собою водія. Чоловік років сорока п’яти, з добрим поглядом і втомленими очима, як у мене.
– Ой, пробачте мені, будь ласка! Я так заспалася.
– Нічого. Буває. Я ж бачу, що ви тут майже щодня так їдете. Вставати о п’ятій, мабуть, нелегко. Мене, до речі, Ігор звати.
Ми почали спілкуватися. Спочатку обмінювалися лише короткими фразами, коли я виходила на своїй зупинці. Потім він став чекати мене, щоб побажати гарного дня. Одного вечора, коли я поверталася, він зупинився й запропонував підвезти. – Виглядаєте дуже змученою. Дозвольте. Завтра неділя. Хочу запросити вас на каву.
Я погодилася. Ігор виявився чудовим чоловіком, розсудливим, веселим і, як і я, “неодруженим”. Він ніколи не був одружений, жив із літньою мамою. Я чесно розповіла йому свою історію, про двох синів і про те, що моє життя – це вже давно не роман, а чіткий графік. На моє здивування, це його не відштовхнуло.
– Це ж чудово! Я все життя хотів стати батьком, а тут одразу двоє дорослих хлопців. Я готовий бути їм другом. І я знаю, що таке відповідальність.
За пів року Ігор переїхав до нас. Спочатку все складалося ідеально. Хлопці його прийняли. Він допомагав із ремонтом, ремонтував наші вічні крани й був уважний до мене.
Але одного дня я повернулася додому раніше, бо на заводі скасували термінову нараду. Я почула підвищені голоси з кімнати.
– Ти мені тут не господар! – звертався Ігор до Олексія. – Хто тобі дозволяв не прибирати у своїй кімнаті? Я прийшов сюди не для того, щоб слухати твої дитячі витівки! Чому ти досі не називаєш мене “татом”?
– А ти мені не тато! – вперто відповів Олексій. – Мій тато…
– Твій тато кинув тебе! Запам’ятай це! Я тут, а він де? І поки ти тут, ти маєш мене поважати! І вчишся, до речі, погано! Що це за оцінка з історії?
Я відчула, як закипає злість. Я зрозуміла: він прийшов не через нас, а щоб зайняти чиєсь місце, довести собі щось.
Я рвучко відчинила двері. Ігор здригнувся.
– Збирай речі. Прямо зараз, – мій голос був напрочуд спокійним, але крижаним.
– Що? Ти не можеш так! Я ж тобі допомагаю! І хто тобі ще потрібен? Ти ж сама, з двома дітьми! – він дивився на мене з докором.
– Ти мені не потрібен. Краще сама, ніж із тим, хто намагається повчати моїх дітей, щоб підняти власну самооцінку. Вимітайся!
Через п’ятнадцять хвилин його речі, яких виявилося небагато, стояли біля дверей. Він вийшов, грюкнувши дверима, а я просто впала на диван. Сльози самі котилися по щоках. Я знову програла? Знову сама?
Раптом я відчула, як мене обіймають з двох сторін. Мої хлопці. Мої дорогі чоловіки.
– Мамо, не плач, – прошепотів Богдан, притискаючись до моєї щоки.
– Ми тебе захистимо, – додав Олексій. – Ми ж твої чоловіки, мамо. Тільки маленькі.
Я обійняла їх обох, притисла до себе так міцно, як тільки могла. Сльози миттєво висохли. Я подивилася на них: двох хлопців, які були моєю єдиною, справжньою і непохитною фортецею. Вони мали рацію. У мене є чоловіки. Мої власні. І я маю дбати про них, а вони про мене.
