fbpx
Історії з життя
Зрозуміла, що я більше нікому не потрібна. Вони про мене навіть не згадують. Ось минулого тижня був день народження – ніхто з нашої великої родини не зателефонував, не привітав

Зараз гірко собі в цьому зізнаватись, але я, мабуть, прожила своє життя даремно. Всю себе віддавала сім’ї, дбала про чоловіка, дітей, онуків.

А тепер зрозуміла, що я більше нікому не потрібна. Вони про мене навіть не згадують. Ось минулого тижня був день народження – ніхто з нашої великої родини не зателефонував, не привітав.

Це не якась дитяча образа, що забули про моє свято. Тут розуміння, наскільки ти важлива, якщо навіть у твій день народження близькі люди не знайшли часу для дзвінка чи простого повідомлення.

Мені з дитинства вкладали в голову, що найважливіше в житті – це сім’я, саме там твоя опора, в чоловікові, дітях, а потім і онуках.

Я пронесла це переконання через все життя і тільки зараз задумалася, а чи правильне воно? Але користі від таких роздумів немає, вже нічого не виправити.

Заміж я вийшла рано, у дев’ятнадцять років, хоч для нашого села це було нормально. Чоловік був не місцевим, міським, познайомилася з ним, коли навчалася в училищі.

Мені казали, що пощастило, за такого чоловіка треба триматись. Я трималася, адже сім’я – це найголовніше, що є у житті.

Швидко стали батьками, чоловік наполіг, щоб я покинула навчання і займалася бдомом. Ми жили в окремій квартирі, яку нам виклопотала свекруха.

Чоловік уже працював, завдяки батькам, на хорошому місці. У нас у домі був достаток, і мені подобалося проводити час у своїй оселі.

Я повністю вела побут, чоловікові не було на що скаржитися. Завжди свіжий обід та вечеря, вдома порядок, дитиною його не грузила, цікавилася його роботою.

Через рік після появи первістка я зрозуміла, що стане матір’ю знову. Чоловік сказав, що мені не треба думати про вихід на роботу. Він сім’ю забезпечує, а на мої плечі ляже ще більше турбот по дому та з дітьми.

– Я не хочу, щоб мої діти бачили матір так само рідко, як і я. Я чоловік, я мушу заробляти, а ти будь ласкава займайся сім’єю.

Так все життя і було – на мені троє наших дітей, усі побутові питання, потреби чоловіка, садки, школи, покупки, черги та інше.

Я вкладала душу в те, що робила. Мені було важливо поговорити з кожною дитиною, знати її проблеми та мрії, допомагати та підтримувати.

Мені завжди було важливо вислухати, як минув день у чоловіка та підтримати його, особливо коли були гострі моменти.

Коли пішли онуки, я не відмовляла у допомозі. Сама приїжджала, приймала у себе, готова була будь-якої миті підхопитися і бігти на допомогу.

На літо вивозила онуків на дачу чи до моря, щоб батьки могли відпочити та зайнятися своїми справами.

Вчила онуків читати, бавилася з ними, лікувала розбиті коліна та зберігала наші маленькі секретики, які вони мені розповідали.

Нині вже чоловік на пенсії, діти виросли, деякі онуки мають свої сім’ї. З кожним роком вони пишуть і дзвонять щоразу рідше.

І ось дожила до того моменту, коли мене ніхто з родини не привітав з днем народження. Подруга привітала ввечері, чоловік почув розмову та теж привітав, навіть букет замовив.

Але ні діти, ні онуки навіть не написали повідомлення. Я чекала весь день, потім наступного – нічого. Я думала, що хоч чоловік їх там напоумить, щоби привітали. Ні.

Ніби це не показник їхньої любові до мене, але все одно гірко. Ось і вся моя важливість у їхньому житті.

You cannot copy content of this page