fbpx

Зрозуміло, що я хотіла невістку бачити при надії, але там все рівне. Аж чую, що зі спальні щось агукає. Я оніміла. Ну як я до чужої дитини підійду?

Звичайно, що я здогадувалася, що тут не все так гладко, але ось мене вже перед фактом діти ставлять. Але ж я хочу бути бабусею для рідних онуків!

– Дожилися для себе?, – бурчала я про себе, але дітям нічого не казала.

Я синові з самого початку казала аби думав про онуків, бо ж женився вже тридцятирічним.

– Сину, вам вже треба дітей, щоб ти мав силу забезпечити їм дитинство і юність.

– Мамо, ми ще хочемо для себе пожити, – відмахувався син.

І от вам – вже не можуть вони мати дітей, що не робили, але дітей нема. Довго вони в голову шкрябалися, але мені нічого не казали, а я й до них і не лізла, бо вони далеко живуть, мене в автобусі захитує та й місто мене виснажує.

Мені любо в моєму селі у власній хаті, та й робота у мене тут, я вчителька української мови і мені ще трішечки до пенсії.

Все життя тут прожила, чоловік був, але покинув мене і так у світах і зник, ні аліментів, ні звістки до своїх рідних. Шепотіли довго за моєю спиною, що вчителька яка, що її чоловік покинув. Тому й заміж ні за кого більше не вийшла, щоб не шепотіли.

Син сам вчився, бо я грошей не мала великих і сам всього в житті досягнув. То ж як мені було дізнатися, що він не досягне головного в житті – не стане татом.

Аж тут мене кличуть до себе.

– Мамо, приїдь, ми тобі щось покажемо.

Зрозуміло, що я хотіла невістку бачити при надії, але там все рівне. Аж чую, що зі спальні щось агукає. Я оніміла. Ну як я до чужої дитини підійду? Але що вже робити – заходжу. А там мій Василько на руках дитинку зовсім маленьку тримає і весь світиться від щастя.

– Мамо, це Катруся і вона наша донечка, – каже і усміхається, – потримаєш?

– Та … я руки ще не мила, – кажу йому, бо зовсім брати чуже на руки не хочу.

Вже помила я руки і себе переконала, що не слід так реагувати і дітям псувати щастя. Раз вони так тішаться, то треба це прийняти навіть якщо треба зробити над собою отаке над зусилля.

Прийшла в кімнату і простягла руки до дитинки. Оченятка сині, губки рожеві і щічки такі, що ті оченята, мов щілинки. А пахне так, що не можу від себе відірвати.

– Господи, яка ж ти солоденька, – кажу я, – То бабуся до тебе прийшла, так, ба-бу-ся… Ой, що ми з тобою будемо в селі робити: і курочок пастимемо і котика гладитимемо.

На мене мов якесь щастя зійшло. Ну як можна таку маленьку дитинку не любити, тим більше, що я вже відчула, що вона наша, наче викапаний Василько і дещо й Іринине є.

Стала я до них частіше приїжджати, бо без дитини сумно. Поки вони маленькі, то ще їм всі потрібні, то вже потім виростають і нікого їм не треба.

На літо вони всі приїхали до мене і я вже така була рада, що й не передати. Я вже Катрусю з рук не спускала.

– Йдіть, діти, на річку чи в ліс, а я з дитиною побуду, – казала я їм.

Через кілька років сталося ще одне чудо – вже Ірина себе відчула мамою, але я б не сказала, що люблю більше рідного сина Василька, ніж Катрусю. Навпаки. Вона така моя помічника, така розумничка, а вже Олежик має інший характер, вже буде характер показувати та вередувати. Я те швидко припиняю, бо дитина не має крутити дорослим.

Отак змінилася я і моя родина. Я рада, що тоді змогла себе пересилити і змінила нашу долю, бо хто його знає чи все б так пішло у нас гладко, якби я почала акцентувати увагу на тому, що Катруся не рідна?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page