Наступного дня після мого ювілею я відчувала себе окриленою, хоча й трохи втомленою. Саме тоді, коли я насолоджувалася спогадами про музику, тости та подарунки, мені зателефонував мій син, Олексій.
— Мамо, вітаю ще раз, — його голос був незвично сухий, без тієї радості, яку я очікувала після вчорашнього вечора.
— Дякую, синку! Мені було так приємно, що ти з Вікторією прийшли. Мені здається, це був найкращий день у моєму житті!
— Я хотів поговорити про вчора, — Олексій проігнорував мій радісний тон. — Ти ж обіцяла нам допомогти з придбанням автомобіля.
Я відчула, як мій післясвятковий настрій почав швидко зникати.
— Обіцяла. І що?
— І що? Мамо, ти витратила величезну суму на той бенкет! Мені навіть страшно уявити, скільки там гості, багатьох із яких я навіть не знаю, спожили їжі та напоїв! І цей живий ансамбль, ведучий, ці декорації. Невже це було настільки тобі необхідно?
Я вирішила відповісти прямо і твердо, хоча мені було неприємно, що він зводить моє заповітне бажання до простого фінансового питання.
— Так, синку, це було мені необхідно! Я про такий бенкет мріяла все своє життя! Це була моя «блакитна мрія», і нарешті вона здійснилася. Я відкладала на це кошти протягом багатьох років, це мої заощадження, і я мала повне право їх використати.
Олексій глибоко зітхнув.
— Але ми ж так давно збираємо на автівку! Ми розраховували, що ти додаси нам значну частину. Ми б уже давно купили той позашляховик, про який мріяли!
— Олексію, я допоможу вам у межах своїх можливостей. Але я сподіваюся, ти не розраховував, що я куплю вам цілу автівку і піджену її до будинку з рожевими стрічками? Я тобі не чоловік Вікторії, а твоя мати, яка вийшла на пенсію.
Син образився. Я відчула це одразу, як тільки він замовк.
— Зрозумів, — сказав він крижаним тоном. — Можеш не турбуватися. Ми впораємося самі.
І він вимкнув телефон.
Я стояла з телефоном у руці, і мене охопила гіркота. Моє свято, моя мрія, мій багаторічний план — усе це було знецінено за одну хвилину.
Усе своє життя я, Наталія, відзначала дні народження досить скромно. Зазвичай це було тихе сімейне застілля, без особливого розмаху, у колі найближчих людей.
Потім, коли поїхала на заробітки, то могла у парку із дівчатами з’їсти по морозиву. От тобі і свято Це, звичайно, було добре, але я завжди мріяла про бенкет. Мені хотілося справжнього свята: великого ресторану, живої музики, професійного ведучого і багато-багато гостей.
Але грошей, як це часто буває, вічно не вистачало. Життя, побут, виховання сина, непередбачені витрати — усе це змушувало відкладати мою «блакитну мрію» на невизначений термін. Я не була впевнена, що це бажання коли-небудь здійсниться.
Поїхала на заробітки, думала, що от тепер точно зможу. Але, навчання сина, придбання йому квартири, потім ремонт у його житлі техніка. звісно, гроші не всі віддавала дещо залишала собі.
Щоразу, коли мала день народження обіцяла собі,що обов’язково його відзначу із розмахом. Обов’язково, але не цього року, можливо, наступного, або через рік, може два…
Одного разу я поділилася своїми думками з подругою, Ларисою, під час нашої обідньої перерви.
— Ларисо, ти знаєш, чого я насправді хочу? — запитала я її. — Я хочу банкет із розмахом. Як у кіно!
Лариса засміялася.
— Треба ж! І я теж люблю гарно провести час у ресторані — з музикою, танцями, безліччю запрошених! Я, до речі, завжди відкладаю кошти на це, — вона хитро посміхнулася. — І ти ще встигнеш накопичити, Наталю! Повір, такі свята варті кожної копійки.
Її філософія стала для мене справжнім прозрінням. Це був реальний варіант! Люди живуть так давно і нічого в тому лихого не бачать, а я все економлю на собі.
Я вирішила діяти негайно. З наступної заробітної платні я почала перераховувати на депозитний рахунок певну, фіксовану частину коштів.
Час ішов. Депозит приносив свої плоди у вигляді відсотків, я раділа, що досить успішно просуваюся до своєї мети і була дуже вдячна Ларисі, яка подарувала мені цю ідею.
Усередині мого заробітчанського марафону, коли синові, Олексію, двадцять вісім, ми з чоловіком, Петром, розлучилися. Ми були далеко одне від одного, почуття згасли.
Розлучилися ми без скандалів, просто оформили все в РАЦСі і залишилися друзями. Іноді спілкувалися телефоном, вітали одне одного зі святами та днями народження.
Непомітно пролетіло ще п’ять років. Олексій здобув диплом престижного закордонного університету і оголосив нам із Петром, що збирається одружитися зі своєю обраницею Вікторією.
Через деякий час Олексій озвучив нам із Петром суму, яку гості подарували їм на весілля. Він сказав, що вони з Вікторією хочуть придбати автомобіль оскільки квартиру вже мають. Вони замахнулися на дорогу іномарку, прямо з салону, тому зібраної суми, природно, не вистачало.
— Ми не засмучуємося, мамо, — говорив Олексій з оптимізмом. — Ми заробимо, будемо збирати. Це наша наступна велика мета.
Я, під час цієї розмови, прониклася його оптимізмом і сказала, що, наскільки це буде можливо, я їм допоможу.
— Звичайно, синку. Я обов’язково щось вам додам, коли зможу, — пообіцяла я.
Минуло ще три роки. Наша молода сім’я все ніяк не могла придбати той самий автомобіль. Їм хотілося і відпочити, і розважитися, і оновити гардероб, тому гроші на чотири колеса збиралися вкрай повільно. Вони не дотримувалися того суворого режиму економії, який був у мене. Вони молоді, і я їх не засуджувала.
А мій депозит ріс за планом. Мої заощадження досягли тієї бажаної суми, якої було достатньо, щоб втілити мою давню мрію.
Нарешті настав той момент, коли мені виповнилося шістдесят п’ять. Я приїхала в Україну на три тижні і зайнялась організацією ювілею. Розіслала запрошення всім, кого хотіла бачити на своєму святі, і замовила ресторан. Запрошення я розсилала в останній момент. Коли Олексій із Вікторією їх отримали, вони навіть трохи посміялися:
— Мамо, навіщо такий офіціоз? Ми й так пам’ятаємо про твій день народження!
Вони не знали, що крім них, у ресторан запрошено ще близько двадцяти п’яти людей, включаючи моїх старих друзів, колег, родичів та Ларису.
Меню на моєму ювілеї було справді розкішним. Закуски, делікатеси, напої — усе на найвищому рівні. Грала жива музика, атмосфера була чудова. Привітання, тости, подарунки, розіграші — усе, про що я мріяла.
Я була абсолютно щаслива.
Однак на святі було двоє, які явно сумували — мій син і його дружина. Звичайно, вони чудово розуміли, скільки коштує такий бенкет, жива музика і робота ведучого. І в їхніх очах читався недвозначний жаль. Вони були засмучені, що така значна кількість коштів вкладена не в їхній майбутній автомобіль, а в мій день народження. Вони не приховували свого розчарування.
У ресторані я намагалася особливо не звертати уваги на цю засмучену парочку. Мені було з ким спілкуватися, веселитися та святкувати. Але вже наступного дня, під час нашої телефонної розмови, Олексій зачепив цю болючу для нього тему.
Після того, як Олексій висловив своє невдоволення, я відчула себе розчарованою, але не винною.
— Олексію, я цілком свідома того, що я обіцяла вам допомогти. І я допоможу. Але це не буде вся сума а десята частина, можливо менше.
— Тобто, ти вибираєш власний комфорт на один вечір замість нашої мрії? — він наполягав.
— Я вибираю свою мрію, яку я фінансувала сама протягом багатьох років, — чітко відповіла я. — Ти та Вікторія — дорослі люди, які мають гарну роботу. Ви можете відкладати кошти і придбати собі автівку. Я ж не просила у вас гроші на банкет, чи не так? Я придбала тобі квартиру, придбала меблі, зробила ремонт. Невже я до пенсії твоєї все ще буду тобі щось винна?
Син, образившись, вимкнув телефон.
Ми не спілкуємося вже два місяці. Я не вважаю себе винною. Я витратила свої заощадження на свою ж мрію, тим більше, я для цього їх і накопичувала.
А син не хоче зрозуміти, що я мала на це повне право. Це були мої кошти, моя праця, і моє рішення. Я дуже сподіваюся, що він, зрештою, усвідомить це.
Головна картинка ілюстративна.
