Андрій подивився на екран смартфона: нове замовлення, адреса на околиці міста, приватний сектор. Він прогрів стару, але доглянуту автівку і рушив. Під’їхавши до високого паркану, помітив жінку з великою чорною сумкою. Вона сіла на заднє сидіння і назвала адресу. Це було село за сімдесят кілометрів звідси. Його рідне село.
— Їхати півтори години, — сказав Андрій, не озираючись. — Тариф за місто подвійний.
— Я знаю. Рушайте, — коротко відповіла жінка.
Вони виїхали на трасу. Світло зустрічних фар час від часу вихоплювало з темряви обличчя пасажирки у дзеркалі заднього виду. Вона виглядала втомленою, під очима залягли тіні. Андрій намагався зосередитися на дорозі, але відчував на собі її пильний погляд. Минуло близько сорока хвилин, перш ніж вона заговорила.
— Андрію, це справді ти?
Він здригнувся, ледь не випустивши кермо. Голос був тихим, але до болю знайомим.
— Ви помилилися, — автоматично відповів він, хоча серце почало калатати швидше.
— Не вигадуй. Я пів години приглядаюся. Ти ж Андрій Коваль.
Він повільно видихнув і глянув у дзеркало.
— Оксана?
— Впізнав. А кажеш — помилилася. Змінився ти. Виглядаєш так, ніби не спав рік.
— Робота така.
— Ти ж у школі працював. Фізруком, здається. Що, тепер тільки таксі?
— Школа не годує, Оксано. А в мене сім’я.
— Зрозуміло. Ірина як? Все так само красується?
Андрій нічого не відповів. Він лише міцніше стиснув кермо. Спогади про шкільні роки, коли Оксана була його дівчиною, а Ірина — лише яскравою тінню поруч, на мить заповнили кабіну. Тоді здавалося, що все просто. Поки Ірина не вирішила, що Андрій має належати їй. Один вечір, одна помилка — і життя пішло за іншим сценарієм.
— Ти чому так пізно в село? — запитав Андрій, щоб змінити тему.
— У мене мами не стало. Сорок днів завтра. Їду от… справи залагодити.
— Співчуваю. Я не знав.
— Звідки тобі знати? Ти ж у селі років п’ять не з’являвся. Навіть до своєї матері.
— Не було часу. Багато працював.
— Усі багато працюють, Андрію. Але не всі забувають, звідки вони.
Вони замовкли. Машина мчала крізь ніч. Андрій думав про те, що Ірина ніколи не просила його поїхати до матері. Її цікавили лише нові сукні, ремонт на кухні та гаджети для доньки, яка вже й сама стала дорослою і поїхала до міста.
— А ти як сама? — запитав він згодом.
— Розлучена. Дітей немає. Брата не стало пів року тому, лишилася його донька, племінниця моя. Тепер от треба опіку оформлювати, бо батько мій старий, йому не віддадуть дитину.
— Тяжко тобі.
— Нормально. Будинок у місті є, робота теж. Впораюся.
Коли під’їхали до потрібної хати, Оксана вийшла.
— Я переказала на картку. Там з чайовими.
— Не треба чайових.
— Зайди до матері, Андрію. Вона ж чекає. Кожного дня чекає.
Андрій заглушив двигун біля батьківського порогу. В хаті ще горіло світло, хоча була майже північ. Мати вийшла на ґанок, накинувши стару хустку.
— Синку? Ти чого так пізно?
— Проїздом був, мамо. Робота.
— Робота… Заходь уже. Очі червоні, як у кроля. Поїсти треба.
Він пройшов до знайомої кухні. Тут пахло теплом і смачною їжею. Цей запах був повною протилежністю їхній міській квартирі, де завжди пахло дорогими парфумами Ірини та засобами для прибирання.
— Мамо, я Оксану підвозив. У неї горе.
— Знаю. Всі в селі знають. Хороша вона жінка, хоч і доля нелегка. А ти чого в цьому лахмітті? Спортивки порвані на коліні. Хіба в тебе нормальних штанів немає?
— Є, мамо. Просто так зручніше в машині.
— Зручніше йому… Ірина твоя ходить як пава, а ти як той наймит. Гроші де?
— Та в сім’ї все.
— У сім’ї… Дочка заміж вийшла, сама заробляє. А жінка твоя коли востаннє на роботу ходила?
— Вона дім тримає.
— Вона тебе за ніс тримає. Сідай їж.
Вранці телефон розривався від дзвінків. Андрій неохоче підняв слухавку.
— Ти де?! — верещала Ірина. — Де гроші за вчорашнє замовлення? Мені треба в салон, і донька просила на нові чохли в машину.
— Я у мами. Повернуся завтра. Грошей поки не скину, мені треба дещо купити.
— Що купити? Тобі нічого не треба! У тебе є спортивний костюм! Повертайся негайно і вези гроші.
Андрій мовчки поклав телефон на стіл. Мати, що стояла біля плити, лише похитала головою.
— Збирайся. Поїдемо в райцентр.
— Навіщо?
— Одяг тобі купимо. Бо соромно перед людьми. Я гроші відкладала з пенсії, візьмеш.
— У мене є свої, мамо. Я просто… не витрачав на себе.
— Отож-бо й воно.
У райцентрі вони купили джинси, сорочку та зручні кросівки. Андрій зачесався, вмився холодною водою в кафе. У дзеркалі він побачив чоловіка, якого не бачив уже багато років. Впевненого, міцного, з нормальним поглядом.
Увечері він знову зустрівся з Оксаною. Вона стояла біля воріт своєї хати, тримаючи за руку дівчинку підлітка.
— О, — усміхнулася вона. — Інша справа. Андрію, знайомся, це Вікторія. Моя племінниця.
— Привіт, Вікторіє, — кивнув Андрій. — Оксано, я в п’ятницю знову буду їхати сюди. Якщо хочеш, можу вас забрати до міста. Безкоштовно.
— Забери. Батькові треба ліки привезти, якраз докуплю.
Дорогою до міста Андрій відчував дивну легкість. Він не думав про те, що скаже Ірина. Він думав про те, що йому сорок два роки, а він живе життям, яке йому не належить.
Вдома на нього чекав скандал.
— Це що за маскарад? — Ірина оглянула його нові речі. — Скільки це коштувало? Ти знаєш, що ми могли купити на ці гроші?
— Це мої гроші, Іро.
— Твої? У нас усе спільне!
— Тоді де твоя частина цього “спільного”? Де твоя зарплата за останні двадцять років?
— Я виховувала дитину!
— Дитина вже два роки живе окремо.
Андрій не став сперечатися. Він просто ліг на диван. Наступного ранку він вирішив не їхати на роботу одразу.
Він випив кави в машині і побачив, як до під’їзду під’їхала знайома автівка. З неї вийшов чоловік у дорогому пальті й упевнено зайшов усередину.
Андрій зачекав п’ятнадцять хвилин. Потім тихо відкрив двері своїм ключем. У коридорі стояли великі чоловічі черевики.
— Андрію, це не те, що ти подумав! — закричала Ірина.
— Саме те. Збирайся.
— Ти не можеш мене вигнати! Це квартира…
— Ця квартира дісталася мені від діда. Вона не є спільно нажитою. Даю тобі дві години. Все, що лишиться після цього — полетить у смітник.
Через три години квартира була порожньою. Тільки запах її парфумів ще висів у повітрі, але Андрій відчинив усі вікна навстіж.
Минув місяць. Суботами Андрій тепер завжди їздив у село. Машина була повною: Оксана з племінницею, сумки з продуктами. Хоч вони любили один одного, але не спішили з одруженням, кожен мав перевірити, чи все по-справжньому.
