Остаточний, без права на перегляд, сімейний вердикт проголосила старша донька – Оксана. Через свою нестерпно вередливу вдачу та захмарні вимоги до потенційних обранців вона так і не вийшла заміж. До тридцяти років Оксана перетворилася на жовчну завзяту мужененависницю.
— Приблуда, – заявила вона, рубаючи слово, як сокирою.
Молодша сестра, усміхнена пухкенька Марічка, лише схвально посміхнулася. Мати, Марина Хомівна, стримано мовчала, але її похмурий вираз обличчя свідчив: невістка їй теж не припала до душі. А що ж тут могло сподобатися? Її єдиний син, її опора й надія, Олег, відслужив і привіз звідти дружину. І ця “дружина”, Олеся, не мала ані батьківської підтримки, ані грошей – геть нічого. Чи то вона виросла в дитбудинку, чи поневірялася по родичах – нічого невідомо. Олег лише відмовчувався та віджартовувався: “Не переймайся, мамо, наживемо своє добро”. Спробуй тут поговори з цим вітрогоном! Кого він привів у сім’ю? Може, вона злодійка? Хтозна, скільки їх тепер розвелося!
Відколи ця Приблуда з’явилася в домі, Марина Хомівна жодної ночі не спала спокійно. Дрімала лише впівсили, весь час чекаючи якоїсь капості від новоявленої родички: коли ж вона почне шастати по шафах? А доньки ще й під’юджували: “Ти б, мамо, заховала цінні речі по родичах. Хтозна, що може статися! Шуби, там, золоті прикраси. А то якось прокинемося, а речі – тю-тю!” А вже Олегу вони проїли лисину за місяць: кого ти в хату привів? Де були твої очі? Ні лиця, ні голосу!
Однак нічого не вдієш – треба жити. І ось почали вони жити, одразу ж ставлячи Приблуду на місце. Господарство заможне: тридцять соток городу, троє кабанців, птиці – не злічити. Роботи стільки, що хоч цілодобово працюй, а все не переробиш. Але Олеся не скаржилася. Вона і полола, і давала раду кабанцям, і готувала, і прибирала в хаті. Всім намагалася свекрусі догодити. Та коли материнське серце не лежить, хоч ти золотом усе вистели – все буде не так, все буде погано.
Небажаній невістці Марина Хомівна, не приховуючи розчарування, відразу ж, у перший день, заявила, як відрізала:
— Звертайся до мене на ім’я та по батькові. Так буде краще. Дочки в мене вже є, і ти, як не старайся, ріднішою за них не станеш.
Відтоді Олеся називала її Мариною Хомівною. Сама ж мати невістку не називала ніяк. Треба було щось зробити чи сказати, то й казала: “Треба зробити”. І все. Не варто було їй потурати. А от зовиці не давали нелюбій родичці жодного спуску. Кожну дрібницю ставили їй на карб. Іноді мати змушена була навіть стримувати своїх дочок, які розходилися. Не тому, що жаліла Олесю, а тому, що в домі має бути лад, а не постійні сварки. Тим паче дівка виявилася роботящою. Хапалася за все. Не лінтюшка. Не зізнаючись собі, мати потроху відтавала.
Можливо, життя з часом і налагодилося б, але тут Олег подався гуляти. А який чоловік витримає, якщо йому з ранку до ночі на два голоси торочать: з ким одружився, та з ким одружився. А тут Оксана познайомила його з якоюсь своєю подружкою, ну і закрутилося, завертілося. Зовиці тріумфували: “Ну, тепер ця Приблуда забереться!”
Мати відмовчувалася, а Олеся робила вигляд, що нічого не сталося, тільки ніби вся всохла, залишилися лише очі – великі та тужливі. І раптом, як грім з ясного неба, дві новини: Олеся чекає дитину, а Олег подає на розлучення.
— Цьому не бути! — суворо промовила мати Олегу. — Я тобі її в дружини не сватала. Але раз одружився – живи! Нема чого жеребцювати. Ось, батьком скоро станеш. Зруйнуєш сім’ю – вижену з дому і знати тебе не бажаю. А Олеся тут житиме.
Вперше за весь час мати назвала невістку на ім’я. Сестри оніміли. Олег розлютився: “Я чоловік, мені й вирішувати!” Тільки мати вперла руки в боки і засміялася:
— Який ти чоловік? Ти поки що лише – штани. Ось народиш дитину, виростиш її, розуму даси, в люди виведеш – отоді й називайся чоловіком!
Мати ніколи не лізла за словом у кишеню. Але й Олег вдався в матінку!
Якщо вже щось задумав – то все! Він пішов з дому. А Олеся залишилася. І через належний час народила дівчинку. Назвала її Маринкою. Мати, коли дізналася, нічого не сказала. Але було видно, що ця звістка її втішила. Зовнішньо в домі нічого не змінилося, тільки Олег забув дорогу додому. Образився. Мати, звісно, теж переживала, але того не показувала. А онучку полюбила. Балувала її, купувала подарунки, солодощі. А от Олесі, схоже, так і не простила, що через неї сина втратила. Проте ніколи, ні словом, ні півсловом, не дорікнула їй.
Минуло десять років. Сестри повиходили заміж, і у великому домі залишилися вони втрьох: мати, Олеся та Маринка. Олег поїхав на заробітки з новою дружиною. А до Олесі почав залицятися один чоловік, на ім’я Павло. Серйозний такий чоловік, старший за неї. Він розлучився з дружиною, залишив їй квартиру, а сам жив у гуртожитку. Працював, отримував пенсію – словом, наречений серйозний, позитивний. Олесі він теж сподобався, але куди б вона його привела? До свекрухи? Вона все йому популярно пояснила, попросила пробачення і відмовила.
А він, недовго думаючи, прийшов на поклон до матері.
— Так і так, Марино Хомівно, — каже, — люблю я Олесю, жити без неї не можу.
А в матері жоден м’яз на обличчі не здригнувся.
— Любиш, — каже, — ну що ж, сходіться і живіть. — Помовчала і додала. — По квартирах Маринку возити не дозволю. Тут і живіть. У мене.
І почали вони жити всі разом. Сусіди собі язики до мозолів стерли, обговорюючи, як “недолуга Хомівна” рідного сина з хати вигнала, а колишню невістку з залицяльником — прийняла. Лише лінивий не перемивав кісточки Марині Хомівні. А вона не звертала уваги на балачки, не вела бесід із сусідками, про молодих нічого не розповідала, трималася гордо й неприступно.
Олеся народила Катрусю. І мати не могла натішитися на своїх любих онучок. Хоча, яка Катруся їй онучка? Та ніяка. А от радіє!
Біда, як зазвичай, прийшла несподівано. Олеся важко занедужала. Чоловік Павло зламався, деякий час навіть шукав розради в чарці. А мати мовчки, без зайвих слів, зняла всі гроші і повезла Олесю аж до столиці. Яких тільки ліків не виписувала, яким лікарям не показувала. Не допомогло.
Вранці Олесі стало легше, і вона навіть попросила в матері курячого бульйону. Зраділа мати вмить зарубала курку, оскубла, відварила. А коли принесла готовий бульйон, Олеся не змогла його їсти і вперше за весь час заплакала. І мати, яку ніхто ніколи не бачив заплаканою, заплакала разом з нею:
— Що ж ти, дитино, йдеш від мене, коли я тебе полюбила? Що ж ти робиш?
Потім заспокоїлася, втерла сльози і сказала:
— За дітей не хвилюйся, не пропадуть.
І до самого кінця більше сльози не зронила, сиділа поруч, тримала Олесю за руку й тихенько гладила, гладила, ніби прощення просила за все, що між ними було.
Минуло ще десять років. Маринку видавали заміж. Прийшли Оксана з Марічкою – постарілі, притихлі. Ні тій, ні іншій Бог дітей не дав. Зібралася яка-не-яка рідня. І Олег приїхав. З дружиною він на той час розбігся. Попивав добряче. Як побачив, якою красунею стала Маринка, зрадів. Мовляв, не очікував, що в нього така чудова донька. А як почув, що донька татом називає чужого чоловіка, то спохмурнів і кинувся до матері з претензіями: “Ти в усьому винна! Навіщо чужого в дім пустила, нехай забирається. Нема чого йому тут робити. Я – батько!”
Мати послухала та й каже:
— Ні, сину. Ти не батько. Як був замолоду штанами, так і не виріс із них у чоловіка.
Сказала, як припечатала. Олег не витримав такого, зібрав речі і знову подався світами мандрувати.
Маринка вийшла заміж, народила сина. І на честь названого батька назвала його Андрієм. А бабу Марину минулого року поховали поруч із Олесею. Так вони й лежать рядком: невістка та свекруха. А між ними цієї весни проросла берізка. Звідки взялася – незрозуміло. Ніхто спеціально не садив. Так, прибилася нізвідки. Чи то прощальний привіт від Олесі. Чи то останнє прощення від матері.
