— Андрію, як ти міг так зі мною вчинити? Я все чула. Ти був там, у кабінеті, з іншою…

— А чого ти чекала, Ольго? Ти ж знаєш, що я хочу сім’ю, справжню, з дітьми. Ти не можеш мені цього дати. То що, я маю все життя чекати? Я хочу спадкоємця, розумієш? І якщо ти не здатна, то хтось інший здатен. Ти просто… не виправдала моїх сподівань. Красива, так, але який з того прок, якщо найголовнішого немає?

— Ти… ти серйозно так думаєш? Після всього, що між нами було?

— Абсолютно. Я не збираюся відмовлятися від своїх бажань тільки тому, що тобі незручно це чути. Ти моя дружина, але якщо ти не можеш виконати головне, то не дивуйся, що я шукаю варіанти. І не роби з себе ображену — це життя, Ольго. Егоїстичне, але моє.

Я стояла на кухні нашої просторої квартири в центрі Києва, тримаючись за спинку стільця, щоб не впасти.

Андрій дивився на мене холодно, без краплі жалю, ніби обговорював не наше подружнє життя, а якийсь бізнес-проєкт, що не виправдав вкладених зусиль.

Я зрозуміла: для нього я давно стала лише гарним додатком до його успішного образу. А тепер, коли я не змогла подарувати йому спадкоємця, я стала тягарем.

Все почалося кілька місяців тому, з мого дня народження. Мені виповнилося тридцять п’ять, і я мріяла про тихе свято — вдома, з близькими друзями, з теплим вечірнім чаєм і тихими розмовами.

Але Андрій наполіг на великому ресторані на Подолі, з живим оркестром, офіціантами в білих рукавичках і довгим списком запрошених.

«Тобі ж тридцять п’ять, Олю, — казав він, усміхаючись тією впевненою усмішкою, від якої колись у мене перехоплювало подих. — Це має бути незабутньо».

Того вечора я справді почувалася особливою. Сукня кольору шампань м’яко облягала мій стан, макіяж підкреслював очі, а волосся я зібрала в елегантну зачіску.

Гості приходили один за одним: колеги Андрія, наші спільні знайомі, навіть його начальник Ігор Петрович з дружиною.

Усі вітали мене, дарували квіти — троянди, лілії, орхідеї — і дорогі подарунки, які потім акуратно складали на окремому столику.

— З днем народження, красуне! — Ігор Петрович галантно поцілував мені руку. — Ти сьогодні сяєш, як зірка.

— Дякую, що прийшли, — відповіла я, приймаючи величезний букет і передаючи його асистентці ресторану.

Тости лунали один за одним. Усі піднімали келихи, бажали здоров’я, щастя, любові. Андрій сидів поруч, тримав мене за руку, дивився з такою ніжністю, що я вірила: ми справді ідеальна пара.

Люди навколо шепотіли: «Які вони гарні разом», «Йому пощастило з такою дружиною», «А їй — з таким чоловіком».

Андрій був старший за мене на дев’ять років, успішний, впевнений, з легкою сивиною на скронях і завжди бездоганним костюмом.

У нього була дорога машина, квартира з видом на Дніпро, і він умів розповідати історії так, що весь зал заходився сміхом.

Коли почалися танці, я вирішила трохи відпочити й зайшла до дамської кімнати. Музика сюди долинала приглушено, і я нарешті могла видихнути.

Поправила перед дзеркалом локони, додала блиску на губи, посміхнулася своєму відображенню.

Уже мала виходити, коли почула голоси за тонкою перегородкою, що вела до службового приміщення.

— Бачила, яка вона сьогодні? Просто королева… Але що з того? Дітей же немає. Скільки років  — і нічого.

— А ти звідки знаєш?

— По роботі чула. І не тільки це. Андрій уже давно… ну, ти розумієш. Шукає, де легше вийде.

— Серйозно?

— Абсолютно. Якщо хтось із тих його «подруг» завагітніє, то нашій красуні доведеться поступитися місцем.

Я відсахнулася від дверей. Серце заколотилося. Ні, це просто плітки, подумала я.

Заздрість. Андрій мене кохає, він постійно каже, що ми ще спробуємо, що все буде добре.

Я швидко повернулася до залу.

Андрій одразу помітив мене.

— Де ти так довго? Ходімо танцювати, моя принцесо.

Він повів мене в центр залу, обійняв за талію. Ми повільно рухалися під мелодію, і я намагалася посміхатися, ніби нічого не сталося. Але ті слова крутилися в голові, наче отрута.

Вечір закінчився пізно. Гості розійшлися, подякувавши за чудове свято. Ми з Андрієм сіли в машину — водій чекав біля входу.

Я відкинулася на сидіння, голова гула від шуму й розмов. Хотілося швидше додому, зняти туфлі, розпустити волосся.

— Втомилася? — обернувся Андрій.

— Трохи, — тихо відповіла я.

Вдома він одразу пішов у душ, а я поставила квіти у велику ємність з водою — розбирати по вазах не було сил.

Подарунки вирішила глянути завтра. Коли я лягла, Андрій уже спав. Я лежала горілиць, дивлячись у стелю, і не могла вимкнути ті слова про «подруг».

Наступного ранку Андрій пішов на роботу, сказавши, що затримається. Я взяла відгул, щоб відпочити після свята.

Випила кави, розставила квіти, розклала подарунки. А потім сіла з ноутбуком і відкрила сайт одного з київських дитячих будинків, який давно приглядала.

Я читала про процедуру усиновлення, про потрібні документи, про те, як діти чекають на сім’ю.

Після вчорашніх пліток я зрозуміла: більше відкладати не можна. Якщо свої діти не подаровані Богом, ми можемо дати дім тому, хто його потребує.

Я зателефонувала, записалася на зустріч. Залишалося тільки переконати Андрія. Ми вже говорили про це раніше, але він завжди казав: «Почекаймо, Олю. У нас ще буде свій».

Я не хотіла чекати. Особливо після тих слів.

Після візиту до дитячого будинку я поїхала до офісу Андрія — хотіла одразу все розповісти, поділитися надією.

Думала, що разом поїдемо, він побачить дітей і розтане. Уже тягнулася до ручки дверей його кабінету, коли почула жіночий голос:

— Андрію, не поспішай… Двері ж не замкнені… Раптом хтось зайде?

Потім — тихий сміх, шелест одягу, приглушені звуки. Я відсахнулася, притулилася до стіни. Серце стискалося. Все, що казали вчора, було правдою.

Я вийшла з будівлі, ніби в тумані. Сонце світило, люди поспішали у своїх справах, машини гуділи. А я йшла, не знаючи куди, і відчувала, як світ руйнується навколо. Сіла на лавку в скверику біля офісу.

— Вам погано? — почувся спокійний чоловічий голос.

Я підняла очі. Переді мною стояв водій, який учора возив нас з ресторану.

— Ви… мене пам’ятаєте?

— Звісно. Я Дмитро, водій Ігоря Петровича. Бачив, як ви вийшли з офісу. Можу чимось допомогти? Куди вас підвезти?

Він дивився щиро, з турботою. Я не витримала.

— Скажіть… давно мій чоловік… має когось іншого?

Він на мить опустив погляд.

— Не мені судити, Ольго Сергіївно. Але… краще вам самій з ним поговорити.

— Я вже все зрозуміла, — прошепотіла я.

Дмитро кивнув.

— Тоді дозвольте я вас хоч додому відвезу. У такі моменти самій важко.

Я сіла в машину. Спочатку їхали мовчки. А потім він почав розповідати.

— У мене донька, Катруся. Їй дванадцять. Ми з нею удвох уже багато років. Її мама… пішла, коли Катруся була зовсім маленькою. Знайшла, як вона сказала, «краще життя». Залишила нас. Я спочатку не знав, як бути. Думав тільки про себе, про свої образи. А донька ж втратила маму. Я мало допомагав дружині по дому, вважав, що моя справа — заробляти. А коли залишився сам, розгубився. Катя якраз ішла до першого класу. Як з нею говорити? Про що? — Ти ж батько, — сказала мені тоді моя мама. — Тобі треба бути сильним заради неї.

І ми справилися. Катруся виросла розумною, доброю. Допомагає по дому, готує, зустрічає мене з роботи. Я пишаюся нею.

Я слухала і відчувала, як мої проблеми стають меншими. Він розповідав, щоб підтримати мене, і це спрацювало.

— Усі вважають нас з Андрієм ідеальною парою, — сказала я. — А насправді…

— Ви молода, красива, розумна, — тихо відповів Дмитро. — Знайдете свій шлях. Головне — вирішити, чи готові ви пробачити.

— Не думаю, — прошепотіла я.

— Тоді давайте краще вип’ємо кави. Є одне тихе кафе на набережній. Я там часто буваю.

Я погодилася. Додому не хотілося. Ми сиділи за столиком, пили каву з тірамісу. Дмитро розповідав про Катрусю — як вона мріє стати ветеринаром, як рятувала пораненого голуба, як пече найсмачніші млинці.

— Вона давно просить, щоб у нас була якась жіноча компанія, — усміхнувся він. — Зі мною про все не поговориш.

Він підвіз мене додому, і ми попрощалися.

Ввечері Андрій повернувся.

— Мені сказали, ти приїздила до офісу. Навіщо?

— Просто хотіла тебе побачити, — збрехала я. — Але ти був зайнятий.

Він подивився пильно.

— Мені сказали, ти вибігла звідти, наче щось побачила. Що сталося?

Я не витримала.

— Я все знаю, Андрію. Чула через двері. Ти був там із кимось. Як ти міг?

Він не став заперечувати.

— А що ти хотіла? Я хочу справжню сім’ю. Ти не можеш мені цього дати. То чому я маю відмовлятися від своїх бажань?

Це був той самий діалог, що стояв у мене в голові відтоді.

Потім він сказав переодягнутися — сусіди запросили на вечерю.

— Я не піду.

— Підеш. Ти ще моя дружина. Посміхайся і поводься пристойно.

У сусідів він був, як завжди, — чарівний, уважний, жартував, наливав. Я сиділа й усміхалася, хоч усе всередині кричало.

— Які ви гарні разом, — сказала господиня, коли ми прощалися.

А вдома він кинув:

— Ти сиділа, як лялька з намальованою посмішкою. Огидно дивитися.

— То не дивись, — відповіла я й пішла до спальні.

Тієї ночі я не спала. На ранок, коли Андрій пішов на роботу, я зібрала найнеобхідніше — одяг, документи, трохи речей.

Залишила коштовності, шубу, вечірні сукні. Картку теж. Викликала таксі й поїхала на вокзал, але там зрозуміла, що нікуди їхати.

Сіла на лавку й просто дивилася на людей.

Раптом біля мене зупинилася знайома машина.

— Ольго! Куди ви?

Це був Дмитро.

— Не знаю… Може, в готель.

— Сідайте. Поїхали до мене. У нас є місце. Катруся буде рада. А там вирішимо.

Я не сперечалася.

У нього була затишна квартира на Троєщині — не розкішна, але тепла й чиста. Він поїхав на роботу, а я сиділа на кухні, поки не прийшла Катя.

— Тато подзвонив, усе розповів, — усміхнулася дівчинка. — Ви надовго?

— Поки що не знаю.

— А ви вмієте варити вареники? У мене завжди розвалюються.

Ми разом готували вечерю. Катруся розповідала про школу, про подруг, про те, як хоче собаку. Я слухала й відчувала, як серце відтає.

Ввечері подзвонив Андрій.

— Якщо ти зараз не повернешся, я подаю на розлучення.

Я поклала слухавку.

— У вас будуть неприємності, якщо він дізнається, що я тут, — сказала я Дмитру.

— Нічого він мені не зробить. А роботу знайду іншу. Залишайтеся.

— Залишайтеся! — додала Катя.

Я народилася в маленькому містечку на Вінниччині. Там і досі живе мама, але повертатися до неї я не хотіла — не хотіла пояснювати, не хотіла жалю.

Через тиждень я знайшла недорогу квартиру, але Дмитро сказав:

— Навіщо вам знімати? До роботи далеко. Залишайтеся з нами. Коли дружина пішла, я думав, що в моєму житті більше нічого хорошого не буде. А потім побачив вас… Ви мені подобаєтеся. І Катруся до вас тягнеться. Ви ж мріяли про дитину. Ми живемо скромно, але щиро. Якщо я вам не неприємний…

Я залишилася.

Після розлучення ми вже не приховували стосунків. Дмитро звільнився, знайшов нову роботу. Одного дня на роботі мені стало зле — нудило, крутилася голова.

— Ти якась бліда, — сказала колега. — А раптом ти… в положенні?

Я посміялася, але ввечері купила тест. Дві смужки. Я не повірила. Потім зраділа. Потім злякалася — а як відреагує Дмитро? А Катя?

Але вони обидва були щасливі.

— Ми ж удвох жили, а тепер нас буде четверо! — сказала Катруся.

Через дев’ять місяців у нас народилася донечка. Ми назвали її Софією — мудрість.

Коли Дмитро вперше взяв її на руки в пологовому, у нього блищали очі.

— Дякую тобі, — прошепотів він. — Я вже й не мріяв про таке щастя.

— І тобі дякую, — відповіла я.

А все ж, дива існують. Просто, потрібно дочекатись свого.

Головна картинка ілюстративна.