Далі я розізлилася на колишніх свекрів, які мене не сповістили. Так, я їх не любила і вони мене теж, але ж такі речі завжди прощаються, коли відбуваються такі події.

Вирішила не відкладати цю неприємну справу в довгий ящик і вирішила піти одразу, поки мало людей. Попрощатися. Для галочки власної совісті.

Оскільки вінок зараз ніхто не купує, то я вирішила прийти з букетом. Господи! Ви бачили ціни на квіти? Та він мені при житті такого дорогого букета не купував, як я зараз йому маю купити!

А далі подумала, що тисяча гривень, то не така вже й висока ціна за те аби всі дивилися на букет та читали напис «Дорогому Назарію від першої дружини Анастасії»…

Як уявила собі. Як в його теперішньої очі полізуть на лоба, а в свекрухи скакне тиск, то купила за півтора.

Іду така вся в траурі, а далі думаю, треба прорепетирувати плач, щоб і гарно було і, ніби, жалісливо.

Ну от, приходжу я до під’їзду, їду на сьомий поверх та дзвоню в двері. Через якийсь час вони відкриваються, я з прорепетируваним обличчям підводжу голову… і бачу Назара!

– Ах ти ж… Живий?!!!

– Живий, а чого має бути інакше?, – дивується він.

– Бо я прочитала, що тебе не стало!

– А я думаю, що мені видзвонюють друзі… Але такого гарного букета ще ніхто не присилав, – натякає він на мій букет з написом «Дорогому Назарію…».

– Так, вирішила, щоб тебе на тому світі совість замучила, що ти мені при житті ніколи такого букету не дарував, – по-суті кажу правду.

– Та у мене й ніколи грошей на такий букет не було, ми ж були студентами…

– А могли б бути, – я розвернулася, але Назар мене стримав.

– Слухай. Як на те пішло, то давай відсвяткуємо моє воскресіння.

– Давай, бо я вже й зголодніла, – сказала я.

Назар заметушився на кухні і скоро я смакувала яєчню з ковбасою, ну і для годиться, пом’янули. Роззираюся навколо та бачу, що не видно на цій кухні жінки.

– А де ж твоя ненаглядна, заради якої ти мене покинув?

– Тут така справа…

А далі він розказав мало не анекдот. Виявляється. Його теперішня дружина його покинула, бо й їй хотілося гарних букетів, а не вічної яєчні. Ну і вона написала на своїй сторінці якийсь прощальний пост на таме:

«Прощай, ти залишишся в моєму серці, але все інше вже не живе…». Вона вчителька української літератури, тому епітетів та прикметників не жаліла аби попрощатися з минулим життям.

Знайомі сприйняли це як те, що Назара не стало і швидко знайшлися умільці, які приклеїли на його фото чорну стрічку, яку тут же порозповсюджували колеги, знайомі і родичі.

Назар спочатку здивувався, чого батьки подзвонили, далі хрещені, сестра з зятем і вся дорога родина.

– Але знаєш, що, Настю? Тільки ти з усіх моїх друзів та колег вирішила прийти. Це щось та й значить…

– А що може значити? Хотіла переконатися чи ти дійсно того, бо ж ти мені всю мою молодість погубив.

– Ой, не кажи. Ти теж не була святою.

Знаєте, то видно якась така атмосфера була і я надто перехвилювалася, але щось дуже серце калатало та й таке інше.

Зранку Назар знову приготував яєчню, ми попили кави і розійшлися по роботах. Я йшла з величезним букетом троянд, який сама й купила, але без чорної стрічки і ловила на собі заздрісні погляди жінок. Мовляв, яка ж вона достойна жінка, що хтось подарував їй такий букет…

Ех, якби вони тільки знали, що це зробила я сама.

А ввечері Назар попросив номер моєї картки і кинув на неї дві тисячі. Виявляється, він таки здатен хоч в сиві роки купити жінці букет квітів.

Фото Ярослава Романюка.