Був холодний ранок. З неба сипався чи то дощ, чи сніг. Оля стояла на зупинці, чекала на маршрутку, пританцьовувала, щоб не змерзнути. Під’їхав транспорт, дівчина пропустила всіх попереду себе, і вже майже увійшла в салон, коли побачила жінку, яка бігла по калюжах.
— Зачекайте, – вигукнула Оля водієві.
— Ой, спасибі! — Видихнула бігунка, заскочила в маршрутку, і двері за нею зачинилися.
— Б-б-будь ласка, — Оля розгублено плескала очима, дивлячись, як віддаляється автобус.
Я зробила все правильно. Напевно, їй було потрібніше. Мама завжди каже, що добрі вчинки прикрашають людину», – заспокоювала сама себе Оля, намагаючись зігрітися у таксі.
– Так! — До кабінету влетіла секретарка. – У суботу хтось має бути в офісі: розпорядження керівництва. Хто?
У відділі повисла мовчанка. Хтось вдавав, що старанно працює і не чує. Хтось зайняв вичікувальну позицію. Редактор Олена, як відрізала: «Я не можу!».
«Всі мовчать. Але ж комусь треба погодитися. У мене, звичайно, є плани, однак з дівчатами я можу зустрітися іншим разом», – розмірковувала Ольга.
— Нууу, давайте я, раз ніхто не хоче.
— Чудово! Оля – молодець! До речі, посидь, будь ласка, на ресепшені мені треба відбігти.
«Гаразд. Дороблю свій звіт пізніше. Потрібно підтримувати хороші стосунки з колегами», – подумала Оля та почала готувати каву для директора.
— Алло, Олечко? Привіт! Виручай, сестричко! Забери, будь ласка, Алісу з дитячого садка. Бо я не встигаю. Дякую, люба! Ти найкраща!
«Я ж хороша сестра та тітка. Рідним треба допомагати», – Оля вискочила з офісу, щоб встигнути на автобус. Звіт Ольга зробити не встигла, після роботи поїхала в інший кінець міста, забрала племінницю, зустрілася із сестрою, яка не мала часу піти за дитиною в садок, проте зробила новий манікюр. Прийшла додому, зателефонувала подрузі, скасувала зустріч у суботу. Вона так втомилася за день, що сил приготувати вечерю не було. Оля випила чаю та пішла спати.
— От молодець. Я така чудова, добра, чуйна, – раптом заговорила дівчина у темряві. – Місцем поступися, за всіх попрацюй, усім допоможи, образили – посміхнися у відповідь. Супер. Всім така зручна, така хороша. Але хто взагалі вигадав, що треба бути хорошою? Може, мама помилялася? Он я цілий день намагалася всім догодити і бути для хорошою, а яка з того користь?
І якщо бути хорошою – добре, то чому я досі не така щаслива, якби хотілося? Хочу бути веселою, зухвалою, порушувати правила, відриватися, кайфувати від життя. Але як? Чому всередині все стискається, якщо припустити, що я порушу правило «Хорошості»?
Оля розплакалася. Вже не вперше вона корила себе за те, що намагається бути для всіх зручною, однак вибратися з цієї пастки не могла.
Як ви вважаєте, чому для героїні так важливо всім догодити? Чому вона не може сказати «ні»? І чи є спосіб впоратися з цим?
Фото ілюстративне.
