Звичайно, що я маю на маму око, а на кого мені говорити, коли така ситуація сталася, що я й заміж не виходила, а чого було тягнути?

Знаєте, спочатку мама мені говорила, що я й так заходилася і треба вже заміж виходити і то негайно, а потім сама почала відтягувати наше весілля і що в результаті – комусь стало краще?

Ті роки ми жили так лише через мамину впевненість, що бабусі от-от не стане, бо вона вже старенька, їй вісімдесят два роки, вже й почувається не так, як би хотілося. Тому мама складала гроші і продукти. Якщо у інших було «не чіпайте, то на свято», то у нас було: «Не чіпайте, то на поминки».

Заборони стосувалися як вишневого компоту, так і грошей. Не можна було собі нічого нового і яскравого купити, бо як прийдеться купувати щось чорне, то треба ж грошей.

Батьки мої все життя прожили в селі і знали лише важку працю та те, що треба перед людьми звітувати.

– Як ми маму не достатньо поштиво проведемо, то ти знаєш, як нас люди будуть обговорювати? А ти бачила, які зараз ціни на все? А тепер ще мода на живі квіти, то ти знаєш, скільки це все коштує?

Добре, що бабуся не чула цих розмов, бо не знаю, що б тоді й було з її самопочуттям.

І ось трапився мені нарешті кавалер, не щось аж таке, що метелики в животі пурхають, але мама сказала, що тепер годі перебирати.

– Як молода була, то тоді треба було кавалерами крутити, а тепер бери, що є. тим більше зі своїм характером ти навряд чи щось собі людське знайдеш!

І от ми вже з Богданом зустрічаємося і вже все йде до весілля. Призначили ми сватання і тут у мами наче що переклинило:

– А як мами не стане, то не будемо сильно витрачатися на стіл. Може, люди нас зрозуміють, як добрі свати.

Проте, той бідненький стіл всіх таки вразив, але мама почала усміхатися і казати, що ми люди не багаті і все відкладаємо на церемонію прощання, бо зараз велика дорожнеча.

– То чого ми тоді за весілля прийшли домовлятися, – здивувався батько Богдна.

– Та як чого, – каже мама, – Ми собі так все обговоримо, а далі все й зробимо як домовлялися.

Це вона так натякала, щоб бабуся нам весілля не перешкодила зробити, щоб не було жалоб.

Ну, дивацтва є у кожного, тому свати якось це так сприйняли, що бабуся вже геть підупала з сил. Ми продовжували з Богданом бути парою і все йшло до того, що вибирали йому костюм і мені сукню, замовляли ресторан і чекали.

А далі те чекання вже переросло в роздратування, бо бабуся себе прекрасно чула, а мама мені казала:

– Я не маю грошей і на твоє весілля і на бабусю. Якби вони мені з неба падали, то так, а ситуація така, то чекай.

Прочекали ми вже так рік, живемо як подружжя на орендованій квартирі і вже між нами починаються непорозуміння, бо самі розумієте, як притираєшся характерами, то всяке буває.

І вже таке, що мені його звички не подобаються, а мої йому, але як розійтися, коли вже стільки часу разом? Та й весілля у нас скоро. Ну, як скоро… чекаємо.

Вже як ми маму просили передумати, але вона вперлася.

– Я маю все зробити по-людськи, ви ще молоді і можете почекати, а мама у мене одна.

В результаті Богдан не витримав, я вернулася до матері в село, а бабуся ще жила після того вісім років і добре себе почувала. Я втомилася жити в заборонах, тому через два роки просто розписалася з одним чоловіком і ми отак жили, дітей не було у нас і ще немає. Але я намагаюся знаходити радість в кожному дні, бо вже набридло чекати на щось і не дочекатися.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page